Die Welt: Політики в історії людства – чоловіки змінюють світ, жінки його покращують

Від Катерини Великої до Терези Мей та Ангели Меркель: чи існує в політиці специфічний жіночий стиль, креативність без конфронтації, яка робить жінок у владі сильнішими за чоловіків?

Той, хто сьогодні дивиться на скромний фасад будинку по Даунінг-стріт, 10, то здогадується, які драми розгортаються зараз за ним. Чи запанує мир між Різдвом і Хрещенням? Якщо так, то це буде дивом, за яке потрібно буде дякувати тільки Терезу Мей, що обіймає ось вже два роки пост прем’єр-міністра Її Британської Величності. Перед цією жінкою стоїть завдання, що перевершує все за своїм значенням, а саме – зберегти велику Великобританію і при цьому відновити внутрішній мир серед консерваторів.

Ніколи вони ще не були такими роз’єднаними з часів Хлібних законів, які у середині XIX століття розкололи стару англійську внутрішню політику на два табори, в яких зіткнулись місто й село, безмитна торгівля й охоронні мита.

Відтоді минуло багато часу, але травма, нанесена розбратом, не зникає, і тепер вона знайшла своє сучасне втілення у боротьбі за жорсткий або м’який Брекзит, за Брюссель або Лондон, за національне самовизначення або європейську інтеграцію.

У центрі боротьби стоїть Тереза ​​Мей, що голосувала на референдумі два роки тому на посаді міністра внутрішніх справ проти виходу з ЄС, але потім, підкоряючись обов’язку і прагнучи до миру, перейшла до прихильників Брекзита. Ставши потім прем’єр-міністром, вона виступила з програмою, яка більше схожа на поради Дельфійського оракула, аніж на план дій, що переслідують державні інтереси: «Брекзит так Брекзит». Зараз, перебуваючи у центрі внутрішньої парламентської боротьби у Вестмінстері, вона тільки тому залишається на посаді, що її критики не можуть домовитись між собою про іншу кандидатуру.

Жінка у будинку номер десять по Даунінг-стріт – чи зміг би хоча бодай один з її супротивників, яких лондонський «Економіст» називає переважно політичними клоунами або позерами, проявити таку ж енергію та стійкість, таку виняткову самодисципліну і здатність переходити від жорсткості до вмовлянь, як Тереза Мей? Хто, крім неї, володіє цією неповторною сумішшю ангельського терпіння й різкості шкільної директриси?

У зв’язку з цим напрошується питання: чи існує в політиці специфічний жіночий стиль, заснований на особливій здібності, на креативності без конфронтації, тобто на якостях, якими природа наділила жінок більшою мірою, аніж чоловіків, на вершинах влади? Для того, щоб уявити собі всю повноту картини, потрібно зауважити, що жінкам доводиться боротись більш наполегливо, аніж чоловікам, щоб опинитись на вершинах влади. Лише у новітній історії це відбувається через вибори, а раніше було можливо тільки через народження – коли жінка народжувалась із золотою ложкою в роті.

Так було, починаючи з Клеопатри, легендарної цариці Єгипту за часів Римської імперії, і до королев, які, бувало, не без успіху правили Англією з початку епохи Ренесансу. Єлизавета I потрапила на трон завдяки своїй королівській крові, користувалась необмеженою особистою владою і, посилаючись на обітницю безшлюбності, не підпускала чоловіків до себе, а іноземних завойовників – до берегів свого острівного королівства.

Це доводить наступне: щоб стати королевою і залишитись нею з можливістю поводитись незалежно, не достатньо мати правильних батьків або прабатьків. Для цього необхідно володіти холоднокровністю й цілеспрямованістю, а також зберігати постійний баланс між самодержавством і здатністю ділитись владою. Монархині, що зійшли на англійський трон після Єлизавети, були у цьому відношенні скромнішими. Королева Вікторія, хоча і дала своє ім’я цілій епосі, але у значній мірі доручала управління королівством таким прем’єр-міністрам, як Палмерстон, Дізраелі або Гладстон, і тим самим створила конституційний захисний вал для монархії.

Авторитет і магія монархії залишились у Букінгемському палаці, але коридори влади вже давно ведуть у Вестмінстер. Першою жінкою, що в’їхала до будинку номер десять по Даунінг-стріт, стала Маргарет Тетчер – хімік з провінції, «дочка продавця овочів», як її зневажливо називали випускники Ітона. Так було доти, доки вона не показала всьому світові, з якого матеріалу зроблена. Аргентинські генерали й британські профспілкові боси отримали криваві уроки, і їм довелося зрозуміти, що жінка, яка керує острівною державою, зроблена зі сталі.

Секрет Залізної Леді полягав у її недооцінці. Це, ймовірно, знайоме й німецьким політикам. І про першу німецьку жінку-канцлера можна сказати, що секрет її успіху полягає в її недооцінці, і так продовжується й досі. З «дівчинки Коля», якою вона ніколи не була, вона перетворилась на політичну величину, що вселяє страх чоловічому світу –  чи то перед нею легендарний канцлер і почесний голова ХДС Гельмут Коль, чи то це хитрі підписанти Андського пакту молодих левів.

Атрибут «Велика» коронованим жінкам присуджувався рідко або ніколи. Його отримала тільки маленька принцеса Ангальтська Катаріна (так в тексті, насправді її звали Софія Августа Фредеріка – прим. перекл.), яка в рамках династичної угоди була видана заміж за російського царя Павла (так в тексті, насправді за Петра III – прим. перекл.). Після декількох років нещасного заміжжя й романів з офіцерами, вона попрощалася з інфантильним способом життя. Офіцери імператорської гвардії взяли на себе вбивство її чоловіка, за що були щедро нагороджені титулами, маєтками й сріблом.

Князь Потьомкін був не тільки її головним порадником, а й посередником у зв’язках з російським дворянством та підкорювачем Криму. У робочому кабінеті Путіна в московському Кремлі бронзова статуя цариці величиною вище людського зросту дивиться зверху на те, що відбувається. Сама вона ще за життя вміла множити свою славу реформаторки й законодавиці, золотом винагороджуючи майстрів славослів’я.

Однак, очевидним є й інше: великі діячі історії, яким сучасні їм історики й нащадки, хоча і неохоче, приписували славу вершителів доль світу, були виключно чоловіками. Взяти, наприклад, Олександра Великого, який до моменту своєї смерті у віці 33 років залишив нащадкам величезну імперію, чий вплив ще кілька століть поширювався від Середземного моря до Центральної Азії.

Але чим була така чоловіча велич – благодаттю чи прокляттям? Карл Великий, який прославився в епоху об’єднання Європи як перший європеєць і хрещений батько Європейського союзу, як об’єднувач Європи, був у той же час і, перш за все, франкським воєначальником, який влітку відправлявся у військові походи, а взимку відпочивав у теплих джерелах в Аахені.

Право на славу й велич Олександра, так само, як Карла і Великого, прусського курфюрста Фрідріха Вільгельма I і його наступника Фрідріха II, ґрунтувалося на військових діях. Сучасники просто собі уявити не могли, що їхні монархи жіночої статі теж могли здійснювати щось велике. У списки претендентів на велич до початку ХХ століття особи жіночої статі просто не потрапляли: Катерина («Семіраміда Півночі») – рідкісний виняток.

Жінки теж ведуть дуелі. Але на свій лад

Якоб Буркхардт, консервативний швейцарський історик XIX століття, був одержимий ідеєю історичної величі й імперської творчої сили – якостями, які він вбачав у Наполеона та в Бісмарка. Він говорив про всесвітньо-історичного індивідуума й мав на увазі тільки Великого Чоловіка, тобто певного персонажа, без втручання якого ми не можемо собі уявити історію. На цих холодних захмарних вершинах жінкам місця, звичайно, не було –  вони не могли грати там ніякої ролі, їх там не можна було навіть уявити.

Це було таке собі передбачення, яке збулося саме по собі. Цезаризм став популізмом XIX століття, спокусливою сумішшю демократії та диктатури, а це – не для жінок. Вони хочуть бути кращими лікарями, аніж чоловіки, співчувати, бути медсестрами на полях битв та матір’ю Терезою в хрущобах. Вони – матері, що переживають за своїх дітей. У той час, як чоловіки зраджують світ, жінки хочуть його поліпшити.

Жінки при владі. Не можна не помітити, що серед найбільших лиходіїв 20-го століття жінок у першому ряду світової ліги не було, там були такі типи, як Ленін, Сталін, Гітлер, Мао або Пол Пот.

Жінки вважаються більш чутливими, турботливими, здатними до співчуття. Вони теж ведуть дуелі, але на свій лад, намагаючись не проливати крові. Але чи існує чітка, підтверджена чисельними прикладами з практики типологія жіночого стилю правління, заснована на багаторічних спостереженнях? Такі аналізи знайти нелегко, тому що кількість кандидаток недостатньо велика для проведення надточних соціологічних досліджень – так багато чоловіків у владі і так мало там жінок, що важко встановити бодай якісь закономірності.

Жанна д’Арк була харизматичною натурою, вона змусила короля перестати поводитись, як боягуз. Орлеанська діва перемогла у війні проти англійців, але потім була зраджена французами. Вона була месіанською особистістю, і після всього, що ми про неї дізналися, вона може вважатися Жінкою століття, яка не мала ані попередниць, ані послідовниць.

Коли почалося сторіччя жінок? Ймовірно, через кілька років після Катерини Великої і за якийсь час до появи Маргарет Тетчер та Ангели Меркель. Це століття продовжиться, і жінки не будуть звертати уваги на слабких чоловіків. Єдина помилка, яку жінки при цьому не повинні допустити, – так це намагатися бути більше чоловіками, аніж самі чоловіки.

Міхаель Штюрмер, DieWelt

 

Facebook коментарі

Пов'язані статті

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *