Анатолій Лютюк – патріарх українського життя в Естонії: як змінилась Естонія та сприйняття естонцями України

Сказати про Анатолія Лютюка, що він є патріархом українського життя в Естонії, – це було би абсолютно справедливим. Дуже багато що, дякуючи саме йому, з’явилось в Естонії вперше. Анатолію Кузьмичу – 71 рік. Понад 40 з них він живе в Естонії, в Таллінні. Тут він створив сім’ю, виховав двох синів. Тут він і ставсь як митець, як художник. Окрім того, Анатолій Лютюк створив у 1991 році першу в Естонії Українську Греко-Католицьку Церкву. А у 2002 році заснував (та нині ним керує) Центр української культури у Таллінні. Українці за кордоном відгукуються сьогодні про Центр, очолюваний Лютюком, як про один з найкращих українських осередків за кордоном. Щоб відвідати Центр української культури в Таллінні, послухати лекції Лютюка чи навчитись у нього виготовляти власноруч дитячі колиски, дерев’яні іграшки, приїздять гості з усієї Європи. Сам же Анатолій Лютюк разом з синами буває на Донбасі з гуманітарними проектами – допомагає біженцям та пораненим українським військовим.

 – Українська Вікіпедія говорить про Вас, що Ви залишились жити в Таллінні після закінчення у 1975 році Талліннського художнього інституту (тепер це Естонська Академія мистецтв). Чому тоді, в юності, Ви обрали саме цей вуз? Чому не Москва, не Київ, урешті, а саме Таллінн?

– Чому Таллінн? Тому що я хотів втекти з Радянського Союзу. Швеція, Фінляндія поруч з Естонією, і я думав, що точно втечу туди. Але все обернулось не так. Таких хитрих, як я, до Естонії приїжджало пачками зо всього Радянського Союзу. А далі моя історія була не зовсім геройська, то я її закінчую так – здали мене естонці на кордоні. Прикордонник був українець, а винні москалі. От така історія.

– Ваш творчий доробок – який він, що в ньому? Чому саме давні ремесла?

– Ну, щось роблю (сміється). Я Заслужений художник України. Невістка моя – вона теж художник, син мій художник, дружина художник – питає мене: «Слушай, Анатолий. Это что – правда, что ты Заслуженный художник? И что это такое: кто может определить – для кого ты заслуженный?» Але насправді я роблю концептуальні речі – щось придумую, потім збираю колектив, обговорюємо та створюємо задумане. Так ми церкву побудували. Я зробив концептуальний проект церкви, Церкви Матері Божої Триручиці, вона покровителька невинно скривджених. Вважаю, що природа – також невинно скривджена. Блаженнійший Любомир Гузар дав мені благословення на щоденну молитву за довкілля. З 2002 року по сьогоднішній день я щоденно читаю молитву за все живе, створене Богом. Наш колектив проводить великі екологічні проекти. Один з них – «Поетична Червона книга країн Світу». Коротко – вона про те, як рослини й тварини зі всього світу приходять до нас і в поетичній формі розповідають нам, які в них є проблеми.

Ми робимо книжки за старовинними технологіями і передаємо їх на зберігання до найбільших бібліотек світу – починаючи від Бібліотеки Конгресу Америки і закінчуючи бібліотеками Ватикану, Олександріївською та іншими бібліотеками. Тиждень тому ми передавали «Книгу Добра» Вселенському патріарху Варфоломею. Це книга історій про Доброту, зібраних дітьми з України. А ще Центр Української Культури проводить гуманітарні проекти МЗС Естонії, ми їздимо на схід України, допомагаємо пораненим, біженцям вздовж лінії фронту. Це – Мар`їнка, Піски, Кримське, Станиця Луганське і далі.

Я не можу професійно аналізувати, що в Україні робиться, але бачив багато доброго, багато добрих людей, тому почав збирати історії про доброту на фронті. До Естонії приїздив Президент України Петро Порошенко та Міністр закордонних справ України Павло Клімкін. Вони познайомились з цим проектом і дали йому високу оцінку. Почесний Консул Угорщини в Івано-‑Франківську Василь Вишиванюк запропонував та організував проведення проекту в Україні. Зрозуміло, що без допомоги цих людей ми не змогли б створити Книгу в Україні. У проекті взяли участь більше 300 тис. дітей. Для створення цих книжок ми в наших майстернях виготовили папір ручної роботи. У так званий «черпаний папір», виготовлений з ганчір’я, з бавовни, з льону, ми домішували рослини, зібранні в тих місцях, у яких були записані історії. Наші майстри виготовили 30 книжок.

Також я роблю іграшки. Тема цієї частини моєї творчості – це передача інформації якимись незвичайними методами. Я проводжу катехизацію іграшками – сам придумую іграшки і ними передаю інформацію. У світовій культурі цим займались єзуїти в Іспанії. Все вже в світі було… Також часом малюю, роблю ілюстрації, збираю збірку ікон святих, що мають відношення до природи – це також частина мого життя.

А взагалі придумую якісь незвичні речі та організовую людей для цієї роботи.

До нас в Центр Української культури в Таллінні на практику вчитись приїздять люди практично з усієї Європи. Це творча молодь. Одна дівчина приїздила з Індії – в неї була така мрія, що вона приїде до Естонії і буде тут сніг відкидати».

– Від українців по всьому світу можна почути, що Центр Української культури у Талліні, яким Ви керуєте,– один з найкращих українських осередків за кордоном. Чим найбільше відзначається Центр – людьми, проектами, експонатами?

– Центр української культури у Таллінні оригінальний за своєю структурою, за своїм завданням. Тут ми виготовляємо «черпаний папір» – у нас працює стара друкарська техніка, на якій ми і друкуємо книжки. Я вивчаю традиції народних іграшок різних країн та колиски їх культур. Зараз навчаю робити колиски та іграшки людей різних національностей. От, наприклад, приходять українці й кажуть: «Хочемо колиску, навчіть нас робити колиску». Та, кажу, нема питань. Чи німці приходять і кажуть, чи можна нас, німців, навчити робити німецьку колиску. Кажу, можу. Чи фіни приходять і просять навчити їх робити фінську колиску. Дивлячись, для якої культури, колиски бувають з дерева, з тканини, з кори, зі шкіри. Прекрасно те, що різні люди навертаються до своєї культури, побувавши у нашому Центрі.

– Ви є монахом Цистерціанського монастиря в Хюланді (Норвегія) з послухом у Таллінні, ви заснували в Таллінні греко-католицьку церковну громаду. Яке місце займає віра у Вашій творчості?

– Так, я монах, я є членом «Облатів Бенедикта». Це люди, які живуть у миру. Принцип наш такий – ora et labora, тобто «молитва й робота». Кожного року я певний час живу в монастирі. Зараз я можу повністю перейти на режим життя монаха, тому що я живу один, діти в мене дорослі, ніхто від мене вже не залежить, і я можу бути членом монашого ордену. Але зрештою не одяг робить монаха, і як монах, я одягаюсь лише на службу Божу. Живу зовсім простим життям і вдягаю звичайний одяг, лише с капюшоном. Ним ми закриваємось для приватної молитви, щоб нікого й нічого не бачити.

Моє життя – це віра. Я цим живу. Віра в моїй творчості – це мої іграшки. Я виготовляю цікаві іграшки, якими пробую пояснити, як сім’я має жити, як уникнути гріха, чим є добро, чим є зло. Зараз закінчуємо роботу над ляльковою виставою театру мораліте про сім гріхів та сім чеснот. До нас на різні майстер класи та лекції приїжджають вчителі та студенти з різних університетів Європи. Це люди різних поглядів та конфесій.

До 1991 року в Естонії взагалі не було греко-католицької церкви. З благословення Блаженнійшого Володимира Стернюка, у Таллінні 1991 року я заснував греко-католицьку церковну громаду. Ми з однодумцями зібрали близько 300 членів громади. На службу приходили 70‑80 чоловік, на великі свята – до 200 чоловік. Блаженнійший Любимир Гузар на освяченні церкви в 2000 році сказав: «Анатолію, ви з своїм колективом побудували церкву – таку, як скрипка Страдиварі. А тепер треба знайти того музиканта, щоб він заграв на тій скрипці». Наразі службу в церкві проводить священик, якого до нас направили з України.

 – За роки життя в Естонії чи помітили Ви, як змінилось чи змінюється й досі ставлення естонців до України та українців?

– Багато українців підтримували незалежність Естонії, тому до нас відносились естонці завжди гарно. Та історії про те, що коли заговориш в Естонії українською, то в магазині тобі щось швидше дадуть, то це казки. Зараз, з воєнними подіями в Україні, в Естонії вважають, що Україна має зупинити ту небезпеку, яка може прийти сюди, до нас, в Естонію. Звичайно, Естонія підтримує Україну.

 – Які зміни Ви помітили та пережили в Естонії? Якою була країна 40 років тому й якою вона стала нині? Свідком яких перемін в естонському суспільстві Ви стали?

– Естонія і радянські часи була унікальною республікою. Тут не було такої корупції, як в СРСР. Зміни за 40 років, звісно, є. У нас маленька зрозуміла країна. Ми довіряємо своєму урядові, поліції, медицині.

– Розкажіть про свою родину – про Ваших синів, чи стали вони послідовниками Вашими. Про онуків розкажіть – чим вони цікавляться. Чи знають Ваші онуки українську мову?

– Дружина моя була з місцевих – наполовину естонка, наполовину «русская, не советская». З їхнього роду був царський генерал, він у Скоропадського був міністром оборони. І ми тепер жартуємо, що мої діти, сини Богдан і Нестор, можуть робити візитки, що вони – праправнуки міністра оборони гетьмана Скоропадського (сміється). У Нестора, молодшого сина, троє дітей, він викладає в художній академії. У старшого сина, Богдана – двоє дітей, він «чиновник» у єпископа. Дружина Богдана одного разу їздила з нами у прифронтову зону в Україні. Вона побувала зокрема в Авдіївці.

Діти мої народились в Естонії, знають українську мову з дитинства, вільно нею говорять, пишуть дещо гірше. Мова спілкування у мене з ними – українська. З онуками спочатку ми говорили українською мовою, а зараз, перед школою, ми перевели їх на естонську мову. Із ними я говорю українською, а вони відповідають мені естонською. Нестор зі старшою донькою говорить українською. Взагалі я не вірю українським націоналістам, які зі своїми дітьми розмовляють вдома не українською мовою.

Один приклад з життя нашої родини. Коли в Україні почалась війна у 2014 році, мене в Естонії не було – я був у монастирі в Норвегії. І мій син Богдан разом з головою «Конгресу українців Естонії» Вірою Коник очолили допомогу Україні. Для мене це стало предметом гордості за сина. Обидва сини мають відзнаки за надання гуманітарної допомоги в зоні АТО. Звичайно, їхні жінки не підтримують поїздки синів в зону АТО .Зрештою дружина Богдана одного разу їздила з ним у прифронтову зону в Україні.

 – Як людина, про живе вже понад 40 років у європейській країні, скажіть, чи змінюється Україна? Які переміни на краще Ви помітили в українському суспільстві?

– Зараз в Україні непроста ситуація. Але ще залишається радянська звичка жити подвійними стандартами. Наприклад, коли греко-католики (звичайно, не всі) приїхали до Європи, скажімо, до Італії, то вони позиціонують себе як католики. Потім поїхали до Росії, до Москви, там вони вже православні. Це з негативного.

А з позитивних змін – те, що я бачу в Україні багато прекрасно вихованих молодих людей, з високою мораллю. До нас приходять багато молодих людей. Зараз у нас на практиці дівчина 19 років, біженка з Донецьку, вивчила естонську мову, добре знає англійську, зі мною говорить українською. В Естонії є багато молодих українців, які приїхали сюди на заробітки. Прекрасні люди.

Довідка: Анатолій Кузьмич Лютюк – український митець та громадський діяч в Естонії, Монах Цистерціанського монастиря в Хюланді (Норвегія) з послухом у Таллінні, засновник та керівник Центру української культури в Таллінні. Родом з України – народився 1947 року у селі Великі Борки, Великоборківського району (тепер це смт Великі Бірки на Тернопільщині). У 1969 році закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва. У 1975 закінчив навчання у художньому інституті в Таллінні (тепер – Естонська академія мистецтв). Відтоді проживає в столиці Естонії. Заслужений художник України (2007). Нагороджений медаллю «За збереження історичних пам’яток» (Естонія, 2002) та Орденом Білої Зірки (Естонія, 2003). Орден «За заслуги» 3 ступені.Україна 2018 рік.

Розмову провела Людмила Порсова

Facebook коментарі

Пов'язані статті

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *