Як хорвати воювали на Донбасі за Україну, щоб відчувати себе героями

Борис Орешіч, Jutarnji.hr

У більшості війн, які сьогодні тривають у світі, беруть участь, у тому числі, іноземці, які приїхали зі своїх (мирних) країн, щоб воювати за одну із сторін конфлікту. Частина цих людей – співробітники різних найманих підрозділів. Однак також багато добровольців, які приєднуються до військ безкоштовно або беруть мінімальну платню. Ці люди залишили мирне життя заради війни не через гроші. До таких добровольців відносяться і хорвати, які розповіли нашому виданню, чому вони приєднались до українців, які воюють на сході своєї країни і протистояли сьогодні російським силам.

«Війна – жахлива річ, як я і думав. Там надивишся на страшні страждання і солдат, і цивільних. Я ніколи не забуду двох літніх людей, яким було по 90років і які самотньо жили разом з козою в будинку в селі, куди постійно потрапляли російські гранати. Війна прийшла до них на поріг, а бігти їм було нікуди. Ми часто приносили їм консерви і різну їжу. Одного разу ми прийшли, а їхнього будинку вже не було – його розбомбило. Я не знаю, чи вижили вони. Таких людей мені шкода. Солдати все ж таки самі приймають рішення йти на війну і знають, що з ними там може статись», – говорить Іво Думанчіч, 42-річний уродженець Загреба, який у 2015 році провів добровольцем сім місяців, воюючи на сході України.

Задля цього він пішов з Хорватських збройних сил, де був лейтенантом і мав авторитет. Однак, як каже сам Думанчіч, він відчував себе нереалізованим і розумів, що потребує військовий досвід, який не отримати у мирних умовах. Разом з групою хорватів він приєднавсь до українських сил, які воювали з росіянами так само, як, за словами Думанчіча, під час громадянської війни багато іноземців вступали до лав хорватської армії.

На питання, чи виправдав український досвід його очікування та чи заповнив порожнечу, яку Думанчіч нібито відчував, він відповідає ствердно, додаючи, що зрозумів – у нього все виходить, і все, чого він навчився у хорватській армії, можна застосувати на полі бою.

З самого початку української революції він стежив за тим, що відбувається на Україні – в країні, до якої він як людина і як історик за фахом мав симпатію через історичні зв’язки з Хорватією. Регіон сучасної Західної України, Південної Польщі та Словаччини в історичній літературі відомий, у тому числі, як Біла Хорватія (звідти хорвати переселились на своє нинішнє місце).

«Я відчував, що повинен допомогти цьому народові. Я знав, що у мене є можливість. Протягом року після української революції на Майдані в 2014 році я розмірковував про це, і в голові у мене постійно крутилась думка туди вирушити. Випадково на «Фейсбуці» я побачив оголошення одного хорвата про те, що він збирає групу однодумців, щоб відправитись воювати в Україну. Я прийшов на їхню зустріч у Загребі: там було 20 чоловік, дехто з них тут же відмовивсь їхати, оскільки їх цікавили виключно гроші. Це типові найманці, але у даному випадку мова про гроші не йшла. Нас залишилось семеро або восьмеро, але до нас продовжували приходити все нові охочі поїхати на Україну. Так набралось близько ста чоловік тих, хто хотів рушати на Україну, але врешті виїхало всього 17-18 хорват. Переважно всі вони були хорватські військові, що брали активну участь у громадянській війні. У середньому їм було, мабуть, по 42-43 роки.

Але було і кілька молодих людей без військового досвіду. Від хорватів, які бажають поїхати на Україну, просто очікувалась хоробрість, а все інше, що стосується участі в загоні, ми вирішили самі», – розповідає Думанчіч. Також він оповідає, як був вихований у патріотичному хорватському дусі, і коли почалась громадянська війна, йому було всього 16 років. Піти на фронт він ще не міг, хоча пристрасно цього бажав. Закінчивши історичний факультет, він пройшов обов’язкову військову службу, а через два роки вступив до офіцерської школи. Після цього, у 2006 році, він почав служити на військовій базі в Беловар. Думанчіч одружився. У нього народилось двоє синів, яким зараз сім і дев’ять років. У молодості він займавсь політикою. Рішення поїхати на Україну стало переломним у його долі.

Щоб виїхати, він попросив у Хорватських збройних силах відпустку, яку отримав 12 січня 2015 року. Через тиждень після цього він вже був на Україні. Там, за його словами, він провів сім місяців – з 18 січня до початку серпня того ж року. Весь цей час він служив у батальйоні «Азов».

«Ми воювали в регіоні поблизу Азовського моря – на відстані 20 кілометрів. Там були і інші добровільні підрозділи, і регулярна українська армія. У той час добровольчі загони не корились статуту українських Збройних сил. Лише пізніше, у середині 2015 року, деякі з цих загонів перейшли під юрисдикцію Міністерства внутрішніх справ України, а деякі увійшли до складу Національної гвардії. Почали наводити порядок. Коли я тільки приїхав, деякі з цих загонів нагадували банди, які нерідко воювали один з одним. Деякі з них навіть не бували на фронті, а тільки переслідували в Києві свої кримінальні інтереси.

У якості бази ми використовували занедбаний завод з виробництва комбайнів і тракторів, який був повністю зруйнований усередині. Там ми влаштували і нічліг, і полігон для тренувань. Правда, деяким іншим загонам і бандам хотілося захопити цю базу для себе, тому нам довелось відстоювати її аж у Києві, борючись з однією бандою. У той час там дійсно панував безлад, а тепер, наскільки мені відомо, ситуація багато в чому покращилась», – розповідає Думанчіч. У Києві він вперше зустрівсь з одним істориком, який брав участь у революції на Майдані. З ним Думанчіч познайомивсь в інтернеті.

«Він не говорив по-англійськи, а я не знав ні російської, ні української. Я зупинивсь у нього на одну ніч. З Хорватії я привіз з собою молодого стаффорда (двомісячну сучку). Я хотів залишити його вдома дітям, але дружина не захотіла про нього піклуватись. Ми втрьох (я і ті, з ким я приїхав з Хорватії) підтримували зв’язок і з іншими людьми з Майдану, і один з них пустив нас в квартиру, де ми провели наступний тиждень, поки шукали загін, до якого можна було б приєднатись. Ми мало що розуміли у цьому. Нам сподобавсь батальйон «Свята Марія» з вираженою християнською ідеєю. Мені все дуже сподобалось, але я зрозумів, що більшість людей у цих загонах не мають відношення до армії.

Ми бродили Києвом, і на одній вулиці, недалеко від Майдану, побачили прапор «Азова». Я нічого не знав про це батальйон. Ми пішли розпитати. Головне – там говорили по-англійськи. Нас прийняв один швед, який розповів, де знаходиться база. Ми ж розповіли, що повинно було приїхати 20 хорватів, а у підсумку приїхало 8-9», – каже Думанчіч. Він також організував перевезення з Хорватії старого військового спорядження, яке роками зберігалось на складах Хорватських збройних сил, перш за все обмундирування.

«Нас відправили на базу, де почалась піхотна підготовка, яка мені здалась не дуже якісною, тому я зумів домовитись зі шведами, що хорватів навчу сам. Оскільки в хорватській армії я служив в артилерії і був добре знайомий з розвідувальною роботою, я сам запропонував їм стати артилеристами і розвідниками. Підготовка зайняла близько двох тижнів, і потім нас послали на фронт, де тижнів два ніхто не розумів, що з нами робити. Тоді вони вирішили ускладнити ситуацію, заявивши, що з нашими папери не все гаразд, і нам треба повернутись до Києва. Ми так і зробили. Дорога з Маріуполя до Києва зайняла багато часу – майже два дні. Багато наших хлопців були розчаровані і повернулись до Хорватії. Ми попили кави з одним хорватським футболістом, який дав нам трохи грошей. Залишивсь тільки я і ще один хорват.

Ми повернулись до Маріуполя, звідки нас відправили в окопи разом з 93-м батальйоном десь під Широкино, щоб випробувати нас. Там ми провели два тижні в страшному холоді під дощем, вітром і в багнюці. Наші позиції постійно обстрілювали з гранатометів. Для мене це був перший подібний досвід. Я був напруженим, але зрозумів, що те, що відбувається, мені цікаво. Я не боявсь, оскільки ми добре окопались, і зброї було достатньо. Потім нас перекинули на базу в Маріуполі, де ми провели решту часу (кілька днів ми залишались на базі, а кілька тижнів воювали на фронті). Ми більше не сиділи в окопах – нас відправили в артилерію, в розвідку. Командир нашої розвідувальної групи, в якій ми, двоє хорватів, були єдиними іноземцями, був військовослужбовцем української армії. У жодному іншому інтернаціональному підрозділі не служили швед, англієць, чех…», – розповідає Думанчіч, додаючи, як українські солдати і офіцери тепло прийняли його та іншого хорватського добровольця.

«Спочатку вони були налаштовані дещо скептично, але зрозуміли, що ми – люди серйозні, вже після першого операції, у ході якої ми зайшли на 20 кілометрів углиб території ворога і повернулись. Коли ми себе проявили, все налагодилось. Нас почали поважати. Згодом до нас приєдналось ще кілька хорватів, деякі з них дуже скоро повернулись додому, а деякі залишились ще на рік і навіть довше. У цілому через батальйон пройшли 20 хорватів. Про половину з них я б сказав, що вони не придатні для армії: дехто з них був наркозалежним або страждав на алкоголізм. Сьогодні, наскільки мені відомо, всього двоє хорватів залишаються на Україні», – стверджує Думанчіч, якого, на щастя, жодного разу не поранило, незважаючи на жорстокі обстріли і майже щоденні бомбардування.

Думанчіч згадує, як одного разу з окопів принесли двох поранених і поклали в санітарну машину, у яку через 300 метрів влучила граната. І двоє поранених, і водій були вбиті, а лікар – поранений. Також Думанчіч пам’ятає, як зупинивсь в одному будинку в Лебединському недалеко від Широкино. Там вони влаштували базу, а росіяни дізнались про це і часто бомбили будівлю, але, на щастя, ніхто не постраждав.

«Я хотів виїхати до Хорватії і знову повернутись на Україну, але українці більше не дозволили мені повернутись», – каже Думанчіч, який повернувсь до Хорватії з особистих причин. До цього часу він до кінця не розуміє, чому українська влада не дозволили йому повернутись. Він передбачає, що, можливо, «Азов» більше не користується підтримкою влади, адже деякі його члени відкрито заявляють: після закінчення війни з Росією вони повернуться до Києва і посунуть олігархів, які зараз правлять країною і які розбагатіли на приватизації.

«Тому українська влада боїться добровольчих загонів, особливо тих, які не приховують своєї правої орієнтації. Тому Києву не потрібні іноземці в «Азові». Я трохи охолов і навіть розчарувавсь, бо я їхав до цієї країни з готовністю віддати за неї своє життя, а вона не пустила мене на поріг», – каже Думанчіч, який, якби був у нього шанс, то приїхав би в Україну хоча б як турист, щоб забрати там решту особистих речей. Якби українці вирішили відвоювати назад території, які сьогодні знаходяться під російською окупацією, то, як зізнається Думанчіч, він хотів би в цьому брати участь. Його собака стаффорд Іва, яку в «Азові» багато хто полюбив, залишилась в Україні, і зараз про неї піклується сестра одного з бійців батальйону.

«У Хорватії у мене була зарплата десять тисяч кун, а під час перебування в Україні я отримував там платню близько 200 доларів, тобто 1200 кун. За українськими мірками – це немало: утричі більше за середню зарплату. Звичайно, я поїхав не заради грошей, а тому що думав, що я можу зробити там щось корисне для людей. І тому пішов добровольцем», – каже Думанчіч, відзначаючи, що він та його колеги завжди цікавились виключно військовими, а не цивільними питаннями.

Після поїздки в Україну Думанчіч більше не служить. Він розуміє, що складно повернутись до армії, одного разу вже покинувши її, хоча, ймовірно, він все одно зробив би це, якби була нагода. Після повернення до Хорватії протягом року він займавсь охороною суден, що пропливають небезпечними морями, тобто захищав їх від піратів. У недалекому майбутньому він планує поїхати до Іраку, де вахтами по три місяці збирається охороняти інженерів на нафтових свердловинах.

Друга історія

Одним із засновників і одночасно командирів батальйону «Азов» (елітного підрозділу у складі української Національної гвардії, у якому служили всі хорвати, що відправились допомагати українській армії) є офіцер Хорватської армії у відставці Гастон Бессон (50 років), француз, громадянин Хорватії, який проживає в Пулі. Він ветеран, за освітою професійний військовий, досвідчений боєць, який у 17 років пішов служити до французької армії та брав участь в операціях в Бірмі, Камбоджі, Лаосі, Південній Америці… Восени 1991 року, коли йому було 24, Бессон приїхав до Хорватії, щоб допомогти захищати країну від агресора. Він воював у Віноваце, а потім в Боснії і Герцеговині під Мостар і в Посавіне у складі 108‑ї бригади Хорватської ради оборони.

Після важкого поранення у праву ногу Бессон повернувсь до Франції для лікування, а потім деякий час проживав у Таїланді. Він багато подорожував світом, але завжди підтримував зв’язок з Хорватією, де вирішив оселитись у 2009 році. За словами Бессона, Франція занадто велика для нього. Тому він любить Хорватію, і отримав її громадянство в 1998 році. Бессон розповідає, що всі члени його сім’ї живуть у Франції, там деякі з них займаються виноробством. А сам він мало часу провів у Франції. Народивсь Бессон у Мексиці, де його батько працював інженером, а більшу частину дитинства і ранньої молодості, перед вступом до армії, провів у Аргентині, Бразилії та інших країнах Південної Америки. Він прекрасно говорить англійською і добре розуміє хорватську, але говорить нею гірше.

Він згадує, що в громадянській війні в Хорватії брали участь близько 500 іноземців, 75 з яких загинули, а ще близько 100 були поранені. За його словами, вони не були найманцями, а служили як добровольці так само, як в останні роки хорвати служили на Україні.

На самому початку війни в Україні, в 2014-2015 роках, Бессон декілька разів побував у цій країні і допоміг кільком хорватам вступити в «Азов», який у той час приймав іноземців. Серед них, за словами Бессона, найбільше було шведів та інших скандинавів, а також було багато представників української діаспори. В «Азові» його самого сприймали не як француза, а як хорвата, оскільки говорив він там хорватською, яка схожа на українську мову. Свою роль в українській війні Бессон описує як координацію, яка, у тому числі, передбачала відправку добровольців до загонів, де в них була потреба. Бессон допомагав їм дістатись до місця, а також допомагав налагоджувати зв’язки фронту з різними неурядовими об’єднаннями. Він допомагав знаходити гроші, спорядження, форму, ліки…

Себе він характеризує як переконаного революціонера, ідеаліста, а не ідеолога. За його власними словами, він близький до анархістів і завжди стоїть на боці слабких, що борються з сильним. Йому завжди подобались революції, тому, коли у 2014 році в Україні почалися протести проти проросійської влади Віктора Януковича, він зрозумів, що не може бедіяти та залишатися вдома в Пулі. Бессон купив квиток до Києва, і там приєднавсь до збройних активістів на Майдані. З ними він провів три місяці. За словами Бессона, багато активістів загинули, але врешті вони досягли своєї мети і змусили проросійську владу відступити.

«Я ніколи і ніде не бачив такої хоробрості. У нас не було зброї, а вони стріляли по нас з автоматів. Я отримав кулю в ногу, а від вибуху погіршився зір. Я повернувсь до Хорватії, вважаючи, що справу в Україні зроблено. Але був російський напад, і мені довелось знову туди поїхати. Соціальна революція на Майдані через Путіна переросла в етнічну війну. Ми не планували воювати з росіянами, але у нас не було вибору. Нам ніхто не платив. Ми заснували «Азов». Я навчав українських солдат, які були дуже слухняними і швидко вчились.

Бійці цього батальйону не були екстремістами. Вони виступали за соціалізм і націоналізм, але не за імперіалізм або Велику Україну. Вони боролись не за християнство, а за правду і соціальну державу. Вони ні проросійські, ні проєвропейські. Вони хочуть Україну, яку будуть пов’язувати добросусідські відносини і з Росією, і з Європейським Союзом, між якими і знаходиться ця країна», – роз’яснює Бессон. Він додає, що для держави в стані війни іноземні бійці є вкрай важливими для підняття морального духу, адже тоді у місцевих солдатів з’являється відчуття, що вони не самотні. Крім того, іноземні бійці, як правило, є дуже добре підготовленими професіоналами, досвідченими воїнами.

«Моя військова місія в Україні завершена. Війни ведуться за територію, але я ніколи не воював, щоб вбивати. Я робив це, щоб рятувати життя. Ймовірно, я не потраплю до раю, але це неважливо. Я нікого не ненавиджу. Я продовжую бути позитивною людиною. Я щасливий, коли бачу, що люди навколо мене щасливі. Я щасливий від того, що живу, тому що на фронті багато людей поруч зі мною загинули. Життя – це чудо, а війна – безумство. Я не хочу нагород і визнання, тому що справжні герої мертві», – говорить Бессон, який написав і опублікував у Франції три книги, одна з яких – «Життя під прицілом». Книга присвячена його хорватському військовому досвіду, перекладена і видана в Хорватії.

За його словами, як правило, іноземні добровольці їдуть на війну не заради грошей. Тоді заради чого?

«Як правило, вони керуються ідеалами і духом авантюризму. Більшість з них – колишні професійні військові, які не можуть пристосуватись до мирного часу. Вони вважають за краще воювати, і на полі бою з автоматом в руках відчувають себе людьми. Вони воюють безкоштовно, але відчувають себе героями», – робить висновок Гастон Бессон.

Facebook коментарі

Пов'язані статті

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *