Чому Захід такий «млявий», коли Росія душить Україну

Польське видання Gazeta Finansowa вирішило проаналізувати реакцію Заходу на інцидент в Керченській затоці. 

Рідко буває так, щоб міжнародна громадськість сором’язливо замовчувала про збройний напад. Тим часом ми спостерігали повторення кримського сценарію, тобто анексію чергового регіону України. Чому реакція Заходу на російську агресію була такою млявою, і які сценарії нас можуть чекати у майбутньому?

Нагадаю: три невеликих кораблі українського військового флоту хотіли пройти з Чорного моря до Азовського, прямуючи на свою базу – в Маріуполь. Їхня місія полягала у захисті українських економічних інтересів. Однак спочатку катери заблокувала російська берегова охорона, а потім десантний загін спеціального призначення захопив їх.

Москва чітко продемонструвала, що вважає Азовське море частиною своїх територіальних вод. У якості головного аргументу для неї виступає географія. Потрапити з одного моря до іншого можна лише через Керченську протоку, з одного боку якої знаходиться анексований Крим, а з іншого – територія РФ. На думку путінських дипломатів, це дозволяє Росії вимагати від всіх іноземних (а тим більше військових) кораблів отримувати дозвіл на прохід до Азовського моря. Саме за ним українські кораблі в установлений термін (як мінімум протягом 48 годин) не звернулись.

Київ парирує, кажучи, що кордон перетнули незаконно: Крим був і залишається українським, а зараз має статус окупованої території. У 2014 році міжнародна громадськість засудила збройне захоплення півострова й не визнала односторонніх дій Москви. На додачу до цих аргументів українці посилаються на укладений у 2003 році договір з Росією про вільне судноплавство в Азовському морі, тобто в тому числі і в Керченській протоці. Виходить, що Москва порушила чергову міжнародну угоду.

У зв’язку з цим Петро Порошенко попросив світову громадськість допомогти Києву з поверненням кораблів та звільненням їхніх екіпажів, незаконно затриманих ФСБ. Він звернувсь до партнерів по Будапештському меморандуму, до учасників «нормандського формату» та членів Європейського союзу з проханням скоординувати свої дії та захистити Україну. Так у короткому викладі звучить історія останнього військового інциденту між державами, які ведуть неоголошену, але абсолютно реальну війну. Війну, в якій агресором, поза всякими сумнівами, виступає Росія, а жертвою – Україна.

Реакція? Жодної

На жаль, реакція партнерів Києва була вельми стриманою. ЄС, як писала газета «Монд», «продовжила жонглювати терміном «деескалація»», відмінюючи його на всі лади. Єдиним реальним кроком став дзвінок Ангели Меркель до Путіна та до Порошенка з ввічливим проханням не робити необачних кроків.

У перекладі нормальною мовою це звучить так: демократична громадськість обмежилась словесним засудженням Москви й саме так, лише на словах, підтримала Київ. Вона нічого з цим не зробила і робити не збирається. Кремль відчув слабкість Заходу і вустами свого міністра закордонних справ посміявсь над ним. Лаврова, який минулого тижня був у Парижі з візитом, запитали, чи вірить він в успіх можливої миротворчої місії ЄС, а він відповів питанням: «Про яку ситуації йдеться?»

У будь-якому випадку, ні Брюссель, ані будь-яка інша європейська столиця не заявили про намір ввести нові санкції або інші обмежувальні заходи. Для заспокоєння (або за випадковим збігом обставин) ЄС одночасно з цим погодивсь виділити Києву півмільярда євро.

Реакція США мало у чому відрізнялась. Президент Трамп довго не підключавсь до дискусії, а коли зробив це, то сказав, що йому не подобається те, що відбувається як з одного, так і з іншого боку – тобто фактично поклав провину і на агресора, і на жертву. Від ідеї переговорів з Путіним у ході саміту «Великої двадцятки» в Аргентині американський президент відмовивсь тільки після умовлянь своїх радників. І що ще гірше – з дуже обережними оцінками з приводу інциденту в Керченській протоці виступила частина американських ЗМІ. Реакція, звичайно, була, але не такою, якої можна було б очікувати від країни, яка вважається запорукою світової демократії.

Як бачимо, ставлення до України ілюструє цитата з «Нешнл інтерест»: «Нова криза в стосунках між Москвою та Києвом – це чергове нагадування про те, чому Україну не можна приймати до НАТО. Немає ніяких причин, щоб Вашингтон втручавсь у війну за Азовське море». Далі йдеться про те, що хоча коаліція країн, що підтримують Київ, досить широка, будь-якої реакції на інцидент з боку Європи ми, цілком ймовірно, не побачимо.

«Євросоюз виступив, звичайно, із закликом до деескалації, але насправді жодна європейська країна не збирається вирушати у хрестовий похід, щоб захищати Україну, яку не чекають ні в НАТО, ні в ЄС». Це означає, що з усього довгого списку союзників, як і завжди, реальну вагу мають лише Сполучені Штати. «Всі (можливо, окрім Великобританії та Франції) вимагають від США зайнятись війною з Росією та очікують, що американці візьмуть на себе витрати й будуть нести жертви. Якогось вкладу можна очікувати також від Польщі. Решта будуть давати цінні поради, сподіваючись, що російські ракети полетять у бік Америки », – іронізує видання.

У свою чергу, «Амерікен консерватів» ставить питання прямо: «Що нам до кризи у Керченській протоці»? Якщо у 1991 році Україна мала право відокремитись від Росії, то чому Крим та Донбас не мають права зараз відокремитись від самої України?» – розмірковує журнал. Так, це теж Америка, і зовсім не якісь її маргінальні кола, про що підтверджує «Вашингтон Пост», ставлячи риторичне питання: чому Путін абсолютно не боїться реакції Заходу? Видання також дає абсолютно точне визначення тому, що відбувається: «Це не інцидент, а відкриття третього фронту. Першими були Крим і Донбас».

Але кого боятись Путіну, якщо Захід сам переживає глибоку кризу? США налаштувались на ізоляцію під гаслом «Америка перш за все» і бачать в особі Європи вже не партнера, а конкурента. Британцям на тлі Брекзита загрожують крах уряду й проблеми з територіальною цілісністю Сполученого Королівства. Францією котяться хвилі соціального протесту з економічним підґрунтям, і вона сама думає про введення надзвичайного стану. Глобальна та європейська позиція Німеччини похитнулась через перспективу швидкого відходу Ангели Меркель. Ніхто не може бути впевненим у тому, що до влади в Берліні найближчим часом не прийдуть популісти, які виступають за нормалізацію стосунків з Кремлем. Крім того, будь-які санкції проти Москви ускладнять будівництво газопроводу «Північний потік 2», з яким німецька економіка пов’язує надії на підйом. Південь Європи на чолі з Італією, у свою чергу, бунтує проти Брюсселя й єврозони, тобто фактично проти німецьких правил гри.

У такій ситуації Москва може робити по відношенню до України, що захоче. На цьому тлі не доводиться дивуватися турецьким ЗМІ, які на момент кризи стосунків між Європою та США уїдливо цікавилися, коли ж натовський флот прорве блокаду Азовського моря. На ситуацію реагують і українці, які, втім, теж не мають жодних ілюзій. Коментуючи повідомлення про намір зовнішньополітичного відомства України запропонувати Анкарі закрити для російських кораблів протоку Босфор, впливовий портал «Гордон» констатує, що це ілюстрація рівня українських політичних еліт. Куди поділись американські ескадрені міноносці, які займались стримуванням росіян в Чорному морі? – запитує видання і відповідає: їх перевели до Балтійського моря, де вони захищають Польщу і країни Балтії, тобто союзників США по НАТО. Що поробиш, Київ теж робить помилки.

Хто пише сценарій: Піночет чи Кремль?

Після керченського інциденту Порошенко вирішив запровадити воєнний стан. Українці неоднозначно сприйняли такий крок, багато українських політиків його засудили, а західні партнери висловили подив та озвучили запитання, якою ж є справжня мета саме такого надзвичайного правового рішення.

Суспільству незрозуміло, чому це було зроблено тільки зараз, якщо війна з Росією триває з 2014 року, і в ній вже загинули 10 тис. чоловік. Політичні противники президента вважають його дії спритним передвиборчим маневром. Україна вступає у дворічний виборчий цикл, там повинні пройти президентські, а потім парламентські вибори, тим часом рівень громадської підтримки Порошенко не перевищує декількох відсотків, і в такому контексті введення воєнного стану виглядає як намагання підвищити рейтинг і неофіційно запустити виборчу кампанію.

Американська преса запитує прямо: чи бодай не задумав український президент наслідувати чилійському диктатору Аугусто Піночету? Через воєнний стан, а особливо через подальшу ескалацію конфлікту з Росією, березневі вибори можуть перенести на більш пізній термін, значить, Порошенко залишиться при владі. Щось у цьому, напевно, є, оскільки у Верховній Раді президентський указ підтримали лише 254 депутати, тобто трохи більше половини її складу (та й то після того, як з’явилась компромісна версія, що обмежує період та територію дії особливого правового режиму).

У результаті військовий стан увели тільки на 30 днів і тільки у східних та південних регіонах країни, що межують з Росією. До 2014 року це був «бастіон» Партії регіонів, яка служила політичною базою скиненого президента Віктора Януковича. Зараз її роль відіграє «Опозиційний блок», який намагається скористатись розчаруванням українців від ефектів вельми непослідовних реформ. Не секрет, що на Україні зростає суспільне невдоволення наслідками трансформації, тягар яких ліг плечі на простих українців. Посилюється невдоволення корупцією, чиновницькою анархією і тим, що олігархічна система продовжує своє існування. Наскільки сильними є такі настрої, показує масштаб економічної міграції, через яку в країні вже виникла демографічна криза.

Тему скромних досягнень Порошенка використовують його конкуренти, у першу чергу Юлія Тимошенко, а також різноманітні політичні сили, які намагаються консолідувати політичний електорат на сході й півдні України. Москва, вміло долучаючись до українського виборчого процесу, робить ставку саме на такі конфлікти. Західні експерти впевнені в тому, що керченський інцидент був холоднокровно спланованою операцією Росії. Чого ж Путін хоче досягти?

У першу чергу, він розраховує на зміну українських владних еліт, сподіваючись, що вони власними руками запустять процес фінляндізації – тобто після виборів відмовляться від процесу європейської та євроатлантичної інтеграції. Цій меті підпорядкована економічна блокада України, що включає в себе анексію Азовського моря. На його українському березі сконцентрована значна частина підприємств важкої промисловості, що залишились в українців після того, як вони втратили Донецьку й Луганську області. Головним логістичним центром служить Маріуполь, через який щороку йде на експорт близько одного мільйона тонн продуктів металургійного виробництва (крім того, звідти везуть зерно, олійні продукти та корисні копалини).

Після того, як Москва збудувала 19-кілометровий міст, що з’єднує Крим з «континентальною» частиною Росії, українцям довелось відмовитись від найбільших морських суден, які не можуть подолати цю перешкоду. Зараз росіяни влаштовують демонстративні митні та прикордонні перевірки на всіх кораблях, незалежно від того, під яким прапором вони йдуть. Щоденні затримки – це реальні збитки для судновласників, і тому вони, як розповідає український міністр інфраструктури Володимир Омелян, все частіше відмовляються заходити в Маріуполь та в Бердянськ. Капітани не хочуть, щоб їхні кораблі спіткала доля тих 35 суден, які росіяни зараз блокують у цих двох портах.

Наскільки небезпечною є політика Москви, пояснює провідне німецьке ділове видання «Хандельсблат», яке пише, що блокада Азовського моря може похитнути ту рівновагу, якої ледве вдалось досягти українській економіці. Як зазначає експерт Європейського банку реконструкції та розвитку Сергій Гурієв, український ВВП вперше з 2014 року зріс на 2,5%. Фінансова ситуація стабілізувалась настільки, що в Україну почали приходити європейські торговельні мережі (і не тільки: низькі в порівнянні з ЄС витрати на виробництво схиляють європейські компанії переносити підприємства до Галичини й у центральні українські регіони). Тим часом погіршення інвестиційного клімату зводить нанівець скромні успіхи України й ставить під сумнів її подальший економічний розвиток.

При цьому в запасі у Кремля залишається ще декілька інструментів з набору «пакетної дипломатії». Якщо план «А» провалиться, непоправні соціальні й політичні втрати Україні він може завдати за допомогою блокади її узбережжя. У 2014 році українській армії довелось придушувати в Маріуполі сепаратистський заколот, за яким стояла Москва. Зараз 20% населення міста складають так звані внутрішні мігранти з охоплених війною районів. Коли російська блокада паралізує роботу порту й заводів, гнів місцевих жителів впаде на київську владу. Такою буде реакція на безробіття й відсутність коштів для існування.

Якщо проросійський заколот спалахне знову, у Кремля з’явиться шанс знайти сухопутний транспортний коридор до Криму.

Чому це так важливо? Після анексії Україна зупинила постачання води на півострів. Росіяни заявляли, що вони побудують нові трубопроводи, але поки що туристична галузь і сільське господарство Криму у прямому сенсі помирають від спраги. Цього року на 90% сільськогосподарських земель відчувався брак води через українське водне ембарго. Без води не можуть існувати ні виноградники, ні промисловість, ні міста. Тим часом Північно-Кримський канал проходить якраз через «маріупольський коридор». Там же знаходиться і вся інфраструктура, що необхідна для подачі води до Криму. Це цілком суттєвий привід для ескалації конфлікту й блокування українського узбережжя Азовського моря – росіяни сподіваються відібрати в України ще один регіон.

Її розчленовування вписується в міжнародну політику Москви: кремлівська пропаганда підтримує претензії Будапешта щодо набуття угорською меншиною культурної автономії та підігріває настрої в Галичині або на Волині, лякаючи їх поверненням Польщі. Інакше кажучи, Росія веде з Заходом гру, використовуючи Україну як геополітичний інструмент. Путін намагається перетворити її в гордіїв вузол, який можна буде розрубати тільки за допомогою Кремля. Він сподівається, що Захід втомиться від цієї країни й вирішить залишити її в російській сфері впливу.

«Хандельсблат» пише, що Москва, немов пітон, «обплутує й душить свою жертву». Розвиває цю думку Майкл Херш з «Форін полісі», який констатує, що вона «послідовно відновлює буферну зону безпеки на пострадянському просторі». На першому місці в списку російських пріоритетів знаходяться Україна, Білорусія й Казахстан, далі йдуть Кавказ та Середня Азія. Справжньою перевіркою для Заходу стане замах на наступну сферу впливу – країни Балтії. Оскільки зараз ЄС, США й НАТО не хочуть заступатись за Україну, то долі Естонії, Литви й Латвії не позаздриш. У такій ситуації, як і сьогодні, постане питання, на яку реакцію здатний Альянс і чи готові США почати військову операцію.

Роберт Хеда, Gazeta Finansowa

Facebook коментарі

Пов'язані статті

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *