Чеський режисер зняв фільм про Крим. Його цікавило те, як там живуть, протестують та зловживають психлікарнями

«Я задаю тренди. У Криму я побував за рік до Бабіша (син чеського прем’єр-міністра, якого батько насильно відправив у Крим)», – сміється Ярослав Кратохвил, який завершив свій документальний фільм «(Пів)острів Крим» на момент, коли цю окуповану росіянами українську територію обговорювали у всіх чеських ЗМІ через сина прем’єра Андрія Бабіша.

В інтерв’ю «Deník N» Кратохвил спростовує всі здогадки про те, як туди можна потрапити, там перебувати, але не потрапитидо рук спецслужб, а потім без проблем виїхати. «Зізнаюсь, що до Криму я прилетів через Росію. У листопаді 2016 роки я зі звичайною російської візою прилетів до Москви, а звідти без проблем – до Сімферополя. На півострові я провів 11 днів і зустрівсь з українцями, кримськими татарами і росіянами. Потім без особливих труднощів я повернувсь тим же шляхом додому».

Режисер не приховує, що жвава дискусія навколо Криму його радує, адже таким чином фільм, безперечно, набуває додаткової цінності. Ця стрічка – одне з небагатьох чеських особистих свідчень про життя на ізольованій території, яку ми маємо після 2014 року. Скандал із сином прем’єра викликав у ЗМІ великий інтерес до твору Кратохвіла. «Один телеканал запросив мене на інтерв’ю, але коли там дізнались, що знімав я не про Бабіша, інтерв’ю скасували».

Чеська знімальна група, звичайно, відчула на собі увагу російських спецслужб, однак, можливо, в той момент її роботі не надали особливого значення і не стали окремо нею займатись. Можливо, обмежились стеженням та наглядом за тим, з ким члени знімальної групи зустрічаються. Кратохвил поговорив з багатьма з тих, хто конфліктує з режимом, і місцевими політиками, і хто відверто висловлює свою незгоду з режимом. Більшість цих людей сьогодні або покинули Крим, або перебувають в ув’язненні.

Прапор, трактор, в’язниця

До таких людей належить і Володимир Балух. Фермер, а також український активіст. Після анексії він відмовивсь стати російським громадянином і залишивсь українцем. Одного разу він вивісив український прапор на своїй оселі й став чекати. Незабаром приїхала поліція. Про прапор вони не говорили, а обшукали будинок, сказавши, що по сусідству викрадений трактор. Чи не лежить він у розібраному вигляді у Балуха під ліжком? При цьому вони нібито випадково зірвали прапор. Поліцейські пішли, не знайшовши трактор, а Володимир знову повісив прапор. Незабаром правоохоронці прийшли знову, зірвали прапор. Балух знову його повісив… і цього разу замість поліцейських прийшла чеська знімальна група.

«Він говорив нам на камеру, що дуже боїться. Він був упевнений, що незабаром на нього що-небудь знайдуть. Він процитував Олега Сенцова (український режисер, який відбуває покарання у російській колонії в Сибіру): «Найгірше, коли людина піддається страху. Коли його вчинки мотивуються страхом». Через два тижні після нашого візиту у нього на горищі «знайшли» вибухівку, і йому загрожував термін до 11 років за допомогу тероризму. Зараз він у в’язниці, де ось вже більше 200 днів тримає голодовку. Він схуд на 30 кілограм, і я всерйоз побоююсь, що він може померти. У нього відмовляє печінка, нирки… Якщо він виживе, то здоров’я його буде підірваним, а я не можу нічого іншого зробити, як тільки говорити про це і показувати фільм».

Сьогодні Крим повертається до старої практики використання психлікарень для боротьби з політичними противниками режиму, що за часів СРСР було буквально у моді. Тому в фільмі розповідається і про кримського татарина Ільмі Умерова, який не за своєю волею провів місяць у психіатричній лікарні, де мав був подумати про свою думку з приводу приєднання Криму до Росії. Врешті його випустили, оскільки міжнародний тиск виявивсь дуже сильним. Для Кратохвіла це черговий доказ того, що його фільм може зіграти важливу роль і для тих, про кого він розповідає. Режисер зустрівсь з Умеровим у момент, коли той перебував під домашнім арештом. Так що російські спецслужби не могли тоді не помітити чеську знімальну групу, але не втрутились.

У фільмі виступає людина з прямо протилежного табору. Знаменитий Олег Зубков, який прославивсь як власник зоопарку «Казка» у Ялті, затятий прихильник приєднання півострова до Росії і ще більше затятий популяризатор створення зоопарків по всій імперії. По Україні довго кочувало його відео, у якому у нього на колінах сидить левеня і в якому він обіцяє нацькувати його на демонстрантів на київському Майдані. Його політична діяльність припинилась тоді, коли він жорстоко побив одного зі своїх підлеглих. Сьогодні Зубков засмучений та злий: він очікував, що після об’єднання Криму з Росією його бізнес піде вгору. Але надії не виправдались.

Росіянка  Ольга Дронова не розчарована. Вона типовий представник тих жителів Криму, які не хотіли і не хочуть мати з Україною нічого спільного. Вона ніколи не вивчала української мови, не знає українських традицій, та вони їй і не цікаві. Вона відверто і з гордістю розповідає у фільмі про те, що її батьківщиною був Радянський Союз. «Вона завжди переживала через те, що Крим український, адже народилась вона в зовсім іншій державі – в СРСР», – констатує Кратохвил. Сьогодні, коли більшовицької імперії вже немає, вона вдячна Росії. Головне, що вона прийшла і врятувала її від українського ярма. «Вона була по-справжньому щаслива, що повернулась додому», – вважає режисер. В інших пострадянських республіках до розпаду Радянського Союзу нібито ставляться так само, як до втрати дитиною матері.

Кримський татарин Сулейман Кадиров зберігає зовсім іншу історичну пам’ять. Поліція переслідувала його за те, що під одним відеороликом в інтернеті він написав: «Крим — Україна? Згоден». Його мати Айше Муедіновна Кадирова, яка відверто говорить на камеру, пережила депортацію кримських татар після Другої світової війни. Коли після «проступку» сина в їхньому будинку проводивсь обшук і жінку протягом півтори години примушували стояти під дулом автомата, вона згадала батька, який воював під Сталінградом… «Що він сказав би цим поліцейським? – запитала вона нас, розповідає Кратохвил. – Раптом до мене доторкнулась історія. Спогади людини, яка пережила депортацію».

За словами режисера, думки росіян, які проживають на півострові, в цілому збігаються, а ось що стосується українців, то у них великий спектр думок. Наприклад, молодий Міша, якому ніколи і в голову не приходило ідентифікувати себе як росіянина, українця або татарина .. Він хоче просто бути громадянином. «На питання про національність він відповів так само, як в 1848 році відповів празький губернатор, коли його запитали: чех він або німець? Він відповів і по-чеськи, і по-німецьки: «Я не розумію питання. Я житель чеських земель». Це нагадує мені ситуацію в сучасному Криму. Начебто те, що існувало в Австро-Угорщині, частково було і в Радянському Союзі».

У космополіта Михайла теж виникли проблеми, коли він надягнув українську народну сорочку вишиванку. Його затримали і хотіли взяти відбитки пальців, а він пручавсь. Тоді поліцейський його попередив: «А що, коли раптом ми знайдемо тебе без голови? Як ми дізнаємось, що це ти?». Михайло зрозумів. Також він дізнавсь, що поліція збирає дані про всіх, з ким він контактує. У поліцейських навіть були фотографії тих, з ким він зустрічавсь протягом останнього місяця. Він негайно покинув Крим. Однак на кордоні його ім’я знайшлось у списках. «Добре, що ти їдеш. Краще не повертайсь», – порекомендував йому прикордонник. «Я радий, що велика частина з тих, з ким я розмовляв, вже знаходяться за межами Криму або їх затримали з якихось інших причин, а не тому, що ми зняли їх у фільмі. Моя совість не була б чиста, – зізнається режисер. – Я захоплений сміливістю людей, які говорили з нами. У мене її, мабуть, не знайшлось б».

Кратохвил дозволив вільно висловитись всім трьом основним групам кримського населення, і результат вийшов неоднозначним. Швидше, сумним. Кримські татари у своєму спротиві режиму тримаються разом і тому бояться, можливо, трохи менше українців. Ті виявились самотніми. Той, хто залишив український паспорт і відмовивсь від російського, не тільки живе під наглядом спецслужб, а й, наприклад, не має доступу до медичного обслуговування.

А росіяни? Деякі раді, інші розчаровані, але боятися їм нічого. Правда, по-справжньому щасливих та задоволених у Криму небагато. Одні відчувають сильну ностальгію за Радянським Союзом, який не повернувсь навіть в особі Росії. Інші живуть надією, що півострів одного разу знову приєднається до України, стане частиною Європи, і тому вони готові присвятити своє життя тому, щоб це сталось якомога швидше. Так чи інакше, але сьогодні в Криму живуть люди, які один одного абсолютно не розуміють.

Петра Прохазкова, Deník N

Facebook коментарі

Пов'язані статті

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *