Український саксофоніст, який емігрував до Польщі: про те, як вивчити мову, про податки й життя літніх поляків

Так багато українських мігрантів, як у Польщі, ви не знайдете в жодній іншій країні Європи. Навіть якщо мова не йде про заробітчан, то українців, які виїхали до Польщі на постійне місце проживання, більш ніж достатньо. Серед них є зовсім різні люди. Є такі, що отримали так звану «картку поляка», або ті, хто виїхав до родичів, або ті ж самі колишні заробітчани, які одного разу вирішили не повертатися до України. І в кожного з цих людей будуть свої причини і відповіді на питання «Чому саме Польща?». Проте є й інша категорія людей – це ті, хто вибрав переїзд до Польщі не тому, що рідня, або легше легалізуватися. Ті, хто обрав Польщу свідомо, саме тому, що серед багатьох інших країн у світі їм сподобалась саме ця – спадкоємиця величної монархії, яка зараз є динамічною, самодостатньою, проте з певним старим королівським шармом країною.

Одним з таких емігрантів є український музикант, піаніст і саксофоніст Віталій Іванов. Саме з ним ми і зустрічалися в Кракові, де він мешкає останні 15 років, щоб поговорити про різне: про те, чи складно бути емігрантом, чим Краків кращий за його рідний Київ, що особливо дратує в поляках, а які звички, перейняті в місцевих, вже стали невід’ємною частиною його життя. Та врешті про те, яке воно – життя українського емігранта в Польщі.

Віталій, коли у Вас виникла думка переїхати з України, і чому обрали саме Краків?

– Зараз аж страшно згадувати, але це було ще в 2004 році. Причини, звичайно, були найрізноманітніші. Я тоді собі їх багато придумував, щоб наважитися, але зараз згадую і розумію, що головною причиною був мій внутрішній стан невдоволеності. Я за освітою саксофоніст, але другий напрямок – піаніно. І в Україні, де я мав досить непогану роботу з матеріальної точки зору, я зіткнувся з тим, що немає можливостей для подальшого професіонального розвитку. Тобто, знаєш, це дуже гнітюче відчуття того, що ти ніби робиш все добре, але вперся головою в стелю. І це дратувало найбільше.

Я до того вже мав спільні музичні проекти з поляками, і чудово розумів, що тут зовсім інший рівень сприйняття музики, інша культура споживання, якщо так можна сказати, та і за менталітетом ця країна була мені досить зрозумілою (ну, тоді мені так здавалося.)

Тож я покинув роботу в Україні, зібрав речі, і в 2004 році приїхав до Кракова. Вибір міста в Польщі теж був цілком свідомий. На відміну від багатьох інших польських міст, Краків є досить збалансованим, приємним містом, своєрідною культурною столицею.

Та насправді була ще одна причина – це особисте життя. Я мав стосунки з дівчиною, яка навчалась у Кракові, і кількома місяцями раніше вона переїхала сюди, і це на той час було для мене дуже важливим. Але потім ця історія нічим не закінчилася, тож не хочу про те згадувати.

Я їхав просто тому, що так вирішив. У мене не було ані роботи, ані житла. Я мав з собою якісь гроші на перший час, та особливо на них не розраховував. Думав, що влаштуюся на місці. Так і сталося.

Взагалі про роботу – то окрема історія. Там з самим переїздом ще було цікаво.

Мова йде про виїзд з України?

– Скоріше про те, як саме мені вдалося виїхати. Нагадаю, що це був 2004 рік. До того я декілька разів їздив до Польщі, але то були, швидше, туристичні поїздки, і жодних складнощів з візами не було. Та й ті, хто хотів виїхати до Польщі на постійно, теж з проблемами не стикалися. Але буквально за півроку до того, як я наважився на переїзд, умови стали більш жорсткими, з’явилися великі черги під посольством. Я зателефонував туди, щоб запитати, що саме мені треба для отримання візи і яка процедура. У мене спитали по телефону про мету мого виїзду і про те, чим я там планую займатися. Ну, я і розповів про те, що я є джазовим музикантом, хочу спробувати попрацювати в Польщі, бо їхній музичний ринок здається мені цікавим і таке інше. На цьому представник консульства мене перервав і заявив наступне: «Знаєте, наш консул в Києві обожнює джаз, то вам, мабуть, до нього. Я зараз все дізнаюся». І поклав трубку. Я вже перелякався, що щось не так. Але мені зателефонували з приймальні консула буквально за півгодини і призначили особисту зустріч з консулом. Коли я туди прийшов і побачив ті черги, то перелякався ще раз. Уяви – я між якимись репетиціями, бігом, з двома саксофонами на плечах, забігаю туди, а там черги людей, які вже шарять в тій системі, і я без черг прориваюся до кабінету консула. Думав, вони мене очами з’їдять.

Але все пройшло на диво чудово. Консул (зараз не буду навіть згадувати його прізвище, але то був чудовий чоловік) вислухав мою історію, розпитав, чому хочу саме до Польщі, запитав моїх порад про те, де послухати гарний джаз в Києві та побажав мені успіхів. Візу тоді я отримав швидко і без черг на півроку. Ось так музика мені сама допомогла. Ну, але це був тільки початок.

Розкажи, будь ласка, детальніше, як саме ти знаходив роботу, чи були з тим складнощі? Чи варто людям, які хочуть переїхати до Польщі, шукати роботу через агенції завчасно, чи можна як ти – вирішити на місці?

– Я коли їхав з України, то фактично вже на кордоні отримав смс-повідомлення про те, що мені знайшлася якась робота – допомогли друзі. Це був виступ у ресторанчику двічі на тиждень. Гра на фортепіано, якщо я не помиляюся. Це було якесь не найпрестижніше місце, але тоді обирати дуже не доводилося. За ці виступи мені готові були платити хоч якісь живі гроші, тож я дуже зрадів, що є хоча б щось. Я в тому місці, до речі, пропрацював потім ще з півроку. Насправді тих грошей, що я там отримував за місяць, вистачало б на тиждень дуже скромного життя. Але суть була не в цьому – мені вдалося зачепитися і проявляти себе.

Потім вже були інші клуби, ресторани, концерти, але то напрацьовувалося роками – коли тебе хтось десь почув і запросив далі. Це не можна було спланувати, воно саме будується. Проте є головна відмінність від України, я це почув відразу, і досі це мене надихає кожного разу – польська аудиторія. Вони дійсно цікавляться музикою. Не сприймають її як фон, а цілеспрямовано приходять на виступи, і є той самий зв’язок з аудиторією, про який так багато кажуть. Знаєте, джаз не є найпопулярнішою музикою, але там я збираю досить велику аудиторію, бо людям то справді цікаво і потрібно. Не знаю, як зараз, може, в Україні теж ситуація змінюється в цьому напрямку, але тоді, в 2004‑му, я вдома в нас такого не бачив, і це було дуже неприємно.

Другий важливий момент – від’їжджаючи, я, звичайно, розумів, що рівень польських музикантів вищий за українських, але навіть уявити не міг, наскільки. Там я опинився в зовсім іншому середовищі – це була дійсно велика кількість дуже висококласних музикантів. І це тільки в самому Кракові. Там була величезна група людей, які займалися джазовою музикою професійно і могли дозволити собі зробити це основною професією та заробляти цим на життя. В Україні таке було важко навіть уявити: по-перше, професійних джазменів можна було перерахувати на пальцях однієї руки, а, по-друге, всі чудово знали: джаз – для душі. Хочеш заробляти гроші – йди в шоубізнес, займайся попсою. Альтернатив тоді не існувало. А в Кракові всі ці люди створювали здорову і досить потужну конкуренцію на ринку. Це стимулювало та й досі стимулює постійно розвиватися, покращуватися.

І хоча зараз музичний ринок в Польщі теж трансформується, змінюється, все одно є той самий прояв іншої якості.

Наразі живі виступи стають все менш популярними, та це не значить, що музикою менше цікавляться. Просто багато хто переходить в продакшн, також досить популярним є навчання. Тобто люди, в яких вже є певні результати, роблять різні тренінги, майстер-класи для початківців, і це є затребуваним. Також нерідко можна побачити ситуацію, коли після живого виступу в кафе хтось підходить до музиканта і просить про приватні уроки або для себе, або для дітей. Це, як на мене, є досить вагомим показником того, що зацікавленість в професійній музиці є, просто вона трансформується, але не зникає.

До того ж, як на мене, важливим показником того, що музика є повноцінною професійною сферою діяльності в Польщі, свідчить і той факт, що всі гонорари, зарплати тощо в цій сфері є «білими». Тобто я, так само, як і решта музикантів, плачу податки з кожного свого гонорару.

Можеш детальніше розповісти про систему оподаткування в Польщі? Чи є вона складною?

– Звичайно, що спочатку було трохи дивно, бо я ніколи з цим не стикався. Але насправді все дуже просто.  На кожен свій виступ або іншу роботу ми з роботодавцем підписуємо угоду. Їх є три види: угода про діло, угода про співпрацю і ще один варіант. Кожен з таких договорів підписується у трьох екземплярах – один залишається в роботодавця, другий у мене, і третій роботодавець відправляє в місцевий аналог податкової служби. Сума гонорару включає в себе податок, і окремо прописується сума, яку безпосередньо отримую я. Роботодавець або замовник сам оплачує податок. І мені присилають форму РІТ 11. На початку року (зазвичай до 30 квітня) я маю подати звіт в ту так звану податкову про мої доходи та діяльність. Тобто я збираю до купи всі ці форми РІТ 11, заповнюю щось на кшталт декларації і відправляю до податкової. Це можна зробити або в електронній формі, або особисто в паперовій. Єдине, що варто зауважити: якщо ти це робиш в електронній формі, то останнім кроком ідентифікації є внесення суми твоїх податків за минулий рік. Якщо ти це не зазначиш, то система тебе не пропустить і доведеться йти особисто подавати паперові форми. Але це скоріше від незнання виникає.

Тобто все досить просто і прозоро. І насправді це досить зручна система для всіх сторін.

Чи є якісь ще бюрократичні відмінності в Польщі, до яких ти був не готовий? Може, пошуки і оренда житла?

– Тут знов варто зауважити, що я переїхав 15 років тому, тоді все взагалі виглядало інакше. Першу спільну квартиру з дівчиною ми шукали за оголошеннями в газеті, або в барах. Знаєте, в багатьох клубах, барах, пабах були такі собі дошки оголошень, де можна було причепити листочок з пропозицією про винайм житла чи ще чогось і номером телефону. Тож я виписував ті телефони з газет і оголошень, потім біг до телефону-автомата і видзвонював всі варіанти. Так ми знайшли першу квартиру. Ну, або, як і в Україні, шукають через друзів-знайомих. Звичайно, коли з’явився інтернет, і всі ті сайти й групи в інтернеті з пошуку нерухомості, то стало простіше. Ну, і останню квартиру я шукав вже через агенцію. Там все серйозно – приходиш до них в офіс, підписуєш договір про співпрацю, оплачуєш їхні послуги, і працівник підбирає тобі варіанти саме за твоїми параметрами.

У кожному випадку ми підписували договір. Зазвичай це типовий договір між орендодавцем та орендарем, підписаний двома сторонами. Його не треба додатково ніде завіряти, тощо. Просто домовленість, підкріплена паперовою угодою. Може, є ще якісь інші варіанти, але я ніколи з тим не стикався. Тобто важливо просто домовитися.

До речі, про мову. Коли ти переїжджав, чи знав польську, чи вже вчив на місці? І взагалі, наскільки важливе якісне знання мови в цій країні. Бо часто можна почути таку тезу: ніби більшість поляків чудово розуміє українську, і вчити польську не обов’язково.

– Що стосується мене, то я родом з Києва. Більшість свого життя розмовляв російською, але, звичайно, вчив українську в школі і міг спілкуватися. Польської не знав зовсім. І коли переїхав, то міг хіба що привітатися польською і подякувати. Та насправді вдавалося якось комунікувати. Спеціально я польську не вчив на жодних курсах чи з викладачем, але вже місяці за півтора-два міг якось зрозуміти поляків та щось відповісти. Місяці через три навіть якісь бесіди підтримував і нарешті почав розуміти поляків у телефонних розмовах. Десь через півроку, може, трохи більше, моя польська була більш-менш прийнятною. Але насправді варто розуміти – ти вчиш мову щодня. Я й досі іноді чую якісь нові слова, хоча зараз моя польська, як розмовна, так і письмова, на досить високому рівні. Головне в цій справі – не боятися розмовляти і робити помилки, бо інакше точно не навчишся.

Є окрема категорія поляків, які розмовляють занадто швидко. Їх і досі неможливо зрозуміти. Але я думаю, що і інші поляки їх не дуже розуміють. Хоча це скоріше не про мову, а про стиль життя певної категорії поляків – вони постійно кудись поспішають, напружені і непосидючі.

Що тебе найбільше вражало в Польщі? До чого досі не можеш звикнути? Чим поляки відрізняються принципово від українців, і чи є взагалі шанси у емігранта стати серед поляків «своїм»?

– Насправді, тут важко щось узагальнювати, бо це все дуже суб’єктивні враження. До того ж, не можна чітко сказати за всіх поляків чи за всіх емігрантів. Тут дуже багато різних факторів. Але дійсно, мабуть, є якісь загальні риси.

Коли я почав жити в Кракові, то мені постійно кидалося у вічі, як тут живуть літні люди. Вони більш доглянуті, більш розкриті, більш задоволені життям. Взагалі важливо, що вони тут не ховаються по квартирах, а живуть повноцінним, насиченим життям. Як на мене, це багато про що свідчить. Система в державі і в суспільстві забезпечує їм всі можливості так почуватися. Взагалі більшість поляків є досить системними. Тобто вони знають, що є певні правила і моделі поведінки, і щиро вірять, що коли ти рухаєшся в цій системі, то з тобою все буде добре. Для мене це є досить незвичним, але тут це дійсно працює.

І хоча самі поляки є досить закритими людьми, які будують багато так званих «рівнів захисту» у спілкуванні, насправді вони досить щирі і позитивні люди. Просто вони виконують суспільні правила. Коли ти починаєш спілкуватися з поляком, то він буде дуже формальним з тобою. Але є два моменти, коли людина може по-справжньому тобі відкритися: коли ви разом заробляєте гроші, або коли ви разом випиваєте. Тоді є шанс поспілкуватися з відкритою, щирою людиною. Але переконаний – для такої поведінки в них є свої внутрішні причини.

Спочатку я зовсім цього не розумів, але з досвідом це просто приймаєш, що вони такі. І з цим нічого не треба робити.

До речі, попри це, я був дуже приємно здивований тим, що фактично жодного разу не зіткнувся з негативним відношенням до себе через те, що я українець. Мене завжди сприймають в першу чергу як людину, як професіонала, як співрозмовника, а не через приналежність до певної нації. Звичайно, згодом, коли вже набув певного досвіду, я зрозумів, що попри все це поляки при потребі в першу чергу звернуться до поляків, а потім вже зроблять щось для українців, німців, британців тощо. Але це такий здоровий прояв власного націоналізму – спочатку підтримувати один одного, а потім – всіх інших.

Попри всі ці розбіжності і розуміння, я за п’ятнадцять років жодного разу не хотів повністю асимілюватися чи стати подібним на поляків. Я відчуваю себе українцем, і мені так добре.

Звичайно, що іноді мені хочеться повернутися в Україну. Так було, коли почався Майдан в Києві – я підсвідомо зібрав валізу і приїхав до Києва. Був там досить довго, грав в Жовтневому та в інших місцях, дивився й брав участь в тих подіях. Але потім повернувся до Польщі. Зараз теж іноді думаю, що варто повернутися, але наразі ще не знаю, як саме і коли. Це, скоріше, ностальгія, аніж прагматичні рішення.

Взагалі, як каже один мій друг – тут всім емігрантам «перші десять років буде важко, а потім просто звикнеш». Здається, що я вже звик.

Вероніка Міронова для EN

Facebook коментарі

Пов'язані статті

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *