Поляки вірять, що Центральна Європа може допомогти Україні протриматись до кращих часів

Роздуми про відносини між Києвом і Центрально-Європейським регіоном слід почати з констатації, що Україна хоче бути Центральною Європою, якщо не в політичному, то принаймні в економічному й культурному плані. Рівень життя в Німеччині або Швеції виглядає для простих українців недосяжною висотою. Українська еліта малює перспективу реформ, завдяки яким життя українців «через 20 років стане таким, як у Польщі». У свою чергу, Центральна Європа, що абсолютно не викликає подиву, Україною бути не хоче. Дивує тільки те, що вона навіть не хоче краще пізнати цю державу.

У студентські роки ми з моїми приятелями захоплювались «помаранчевою революцією». У якісь моменти суперечка між Ющенком і Тимошенко захоплювала нас сильніше, аніж конфлікти між польськими партіями – «Громадянською платформою» (PO) і «Правом і справедливістю» (PiS). Ми молилися, щоб до влади не прийшов Янукович.

Зараз, хоча в Польщі живуть вже два мільйони українців, територія, розташована східніше Бугу, стала для нас terra incognita. Якщо прийняти точку зору наших західників, ситуацію можна описати так: ми занадто сильно зрослись із Заходом, і тому нам шкода витрачати час на дикі народи. Максимум, на що вони заслуговують, – це прохідний репортаж на основі бесід з парою хіпстерів, з якими зустрілись у львівському або кишинівському барі (при цьому можливість освоїти місцеву мову хоча б на рівні А1 + всерйоз навіть не розглядається). Наші «реалісти», у свою чергу, керуються ідеєю, що до нас ближчою є не сучасна Україна, а глава чеського уряду – посткомуніст, якому спало на думку відправити свого нібито хворого на шизофренію сина лікуватись до Криму.

Тим часом українська держава змінюється. Представники молодого покоління українців говорять переважно українською мовою та вільно почуваються у вузах не тільки в центрі, але і на заході нашого континенту. Уже не тільки Львів та Київ, а й інші міста починають навіювати асоціації, швидше, з Центральною Європою, аніж з Радянським Союзом. При цьому похитнути стабільність України може не один тільки Путін – її можуть зруйнувати власні політики.

Реформи, що (не) відповідають можливостям

Євромайдан, на відміну від помаранчевої революції, приніс частину реформ. Новий закон про державні закупівлі відповідає європейським стандартам, дуже сучасно виглядає також закон про енергетичний ринок. Під тиском МВФ та Європейської комісії Київ створив антикорупційний суд (хоча, на жаль, його повноваження виявилися не такими широкими, як передбачалося спочатку). Темп зростання економіки становить 3,5% на рік. Обсяг ВВП України – це зараз лише 25% від польського ВВП, і з української перспективи розрив між нашими країнами продовжує збільшуватись, однак, слід нагадати, що це зростання було досягнуто на фоні триваючої війни, у період, коли країна спрямувала всі зусилля на створення однієї з найсучасніших армій у Європі. Також не слід забувати, що в деяких областях українці навіть випереджають поляків. Завдяки потенціалу, отриманого в спадщину від СРСР, Україна має у своєму розпорядженні відмінних фахівців в області інформаційних технологій та інженерів. У цих галузях зарплати в Києві або Львові практично не відрізняються від польських. З іншого боку, масштаб реформ не відповідає тим надіям, які пробудив майдан, так що ймовірність чергового вибуху суспільного невдоволення виключати не можна. Це був би вкрай несприятливий сценарій як для Польщі, так і для Європи.

Наблизимо Україну до Центральної Європи

Заяви, що Центральна Європа може поділитись з Україною досвідом трансформації, вже набили всім оскому. Київська місія Лешека Бальцеровича та Івана Міклоша стала предметом жартів і в Польщі, і в Словаччині, і в Україні. Однак Центральна Європа зацікавлена ​​в тому, щоб Україна стала її частиною. Твердження, що нам потрібно проявити по відношенню до цієї країни терпіння, звучить трюїзмом. Польща була дуже терплячою. Але чи варто нам через це цитувати Орбана, який говорив, що «між Угорщиною та Росією могла б існувати якась держава, що називається, припустимо, Україна»?

Ми зацікавлені в тому, щоб українці протрималися хоча б до того моменту, коли вони зможуть впоратися зі своїми проблемами самостійно. У статті, що недавно з’явилась на сторінках одного українського видання, знайомий полякам історик Ярослав Грицак порівняв сучасну Україну з Другою Польською Республікою. Українська держава, як довоєнна Польща, живе в постійному страху – над нею, ніде правди діти, висить загроза втрати державності.

При цьому інтелігенція приділяє занадто багато уваги формуванню нації і занадто мало – державним реформам. Одночасно Україні вдалось виховати вже фактично півтора покоління громадян, які не тільки довели свій патріотизм на майдані і в Донбасі, а й здобули реальний потенціал, що дозволяє змінити країну.

У зв’язку з цим не варто змішувати двох речей. Українське керівництво досить часто йде на загострення конфліктів із сусідами, прагнучи таким чином консолідувати суспільство. На такі акції не слід закривати очі, хоча варто пам’ятати, що наше керівництво теж бачить у міжнародних конфліктах внутрішньополітичний інструмент. Тим часом Польща і всі країни нашого регіону зацікавлені у тому, щоб українська держава вистояла й продовжила змінюватись. Після майдану поділ на Схід і Захід став там не таким чітким, як раніше. Багато хлопців і дівчат з Харкова й Дніпра проливали кров в Донбасі, а жителі Маріуполя, реагуючи на азовську кризу, масово почали рити окопи й траншеї. Українська держава поступово стає єдиним цілим. Можна сподіватись, що вона впорається як з пострадянською ностальгією на сході країни, так і з існуючим на її заході підходом, в рамках якого справжньою Україною вважається лише Галичина.

«Ініціатива Трьох морів» – шанс для Києва

Центральна Європа зацікавлена ​​в існуванні України і, всупереч поширеній думці, має реальні можливості, щоб допомогти нашому східному сусідові. Ми, поляки, повинні терпляче пояснювати нашим чеським, словацьким та угорським партнерам, що для жителів Центральної Європи має велике значення, наскільки далеко від наших кордонів починається держава Путіна, а «Ініціатива Трьох морів» матиме реальний сенс за умови, якщо до проекту підключити Україну . Якщо уряд Матеуша Моравецького дійсно хоче воювати з «Північним потоком», захищаючи інтереси Польщі та її українських партнерів, у нього немає іншого виходу, окрім як використовувати «Ініціативу» у якості інструменту для створення інтегрованої газотранспортної інфраструктури. У цьому плані найбільше для України зробила Словаччина. Роберт Фіцо не тільки запропонував Києву реверс газу, але й подав ідею перетворити Вишеградську четвірку в п’ятірку. Невідомо, як довго протримається вільна Польща без вільної України, і перевіряти це експериментальним шляхом я б не радив.

Лукаш Колтуняк, Teologia Polityczna

Facebook коментарі

Пов'язані статті

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *