Польські журналісти: Через п’ять років після кривавого майдану Україна стала сильнішою, ніж здається, і остаточно порвала з Росією

Міхал Карновський, wPolityce

П’ять років тому українці, які дотримувались проєвропейських поглядів, відчули, що їх жорстоко обдурили. Вони чекали, що 29 листопада 2013 року президент України Віктор Янукович підпише угоду про асоціацію з ЄС, проте декількома днями раніше, 21 листопада, український уряд заявив про припинення процесу. Таке рішення потрясло громадськість.

Увечері того ж дня на площі Незалежності зібралось близько тисячі осіб. Суспільство вже було готове вибухнути: мафіозні структури в країні стали діяти настільки цинічно, що далі так жити було неможливо. Протести поширювались, але ніщо не віщувало ще тих трагічних подій, свідками яких ми пізніше стали. Переломною виявилась ніч на 30 листопада, коли «євромайдан» (так називали себе учасники протесту) зазнав жорстокого нападу загонів «Беркута» – спецпідрозділу для придушення заколотів. Фотографії зі сценами насильства облетіли всю країну і викликали ланцюгову реакцію.

У наступні дні ми побачили будівництво барикад, знесення пам’ятника Леніну і спроби влади почати переговори, що супроводжувались тиском на учасників протесту. З’явились перші жертви. Самооборона майдану створювала чергові загони, демонстранти почали робити «коктейлі Молотова» і катапульти, захоплювати прилеглі до площі будівлі, відкривати польові медпункти. Йшли бої, обидві сторони зазнавали втрат.

Найкривавішим днем ​​стало 20 лютого, коли служби безпеки вбили 67 осіб. Через два дні Янукович втік на схід країни, а звідти вислані Путіним спеціальні підрозділи вивезли його до Росії. Україна повернулась до Конституції 2004 року, були оголошені нові вибори. Переміг на них один з політиків – Петро Порошенко.

Сліди тих подій досі залишаються важливим елементом київського пейзажу. Цікаво, що з особливою теплотою українці згадують Михайла Жизневського – молодого білоруса, який загинув у боях на майдані «за нашу і вашу свободу».

Як виглядає Україна через п’ять років? Завдяки програмі Фонду польсько-німецької співпраці я разом з іншими журналістами з Польщі та Німеччини отримав можливість пошукати відповідь на своє питання, зустрівшись в Києві з представниками українського світу політики, ЗМІ та культури.

Ціна за чергову спробу вирватись з трясовини посткомунізму, мафіозної олігархізації і зростаючої залежності від Росії виявилась неймовірно високою, проте еліта не вважає, що вона була занадто високою.

«Не дивлячись ні на що це коштувало того, адже якби не революція гідності, ми б стали частиною Російської Федерації, навіть офіційно зберігши незалежність», – така відповідь звучала найчастіше.

Ставлення до Росії однозначне: це агресор, який хотів «викрасти» Україну. «Путіну потрібен не Крим і не Донбас, земель йому вистачає. Йому потрібні були українці, він хотів підпорядкувати їх собі», – так описували ситуацію наші співрозмовники. Цікавим виглядає питання, наскільки можливе повернення до «братніх» відносин з Москвою. У якій часовій перспективі воно стане реальним? Судячи з усього, найближчим часом його не буде. При нинішньому політичному поколінні та сучасному розкладі воно здається фантастикою.

Українська самосвідомість спирається зараз на два дискурси: майданта період, що послідував за ним (війна з Росією), а також на згадку про УПА. Це можна помітити у музеях, на вулицях, у будь-якому місці громадського простору, де з’являється національна символіка. Слід підкреслити одну річ: в українському суспільстві не культивується відкрите схвалення злочинів УПА проти поляків. Тема цих злочинних діянь у суспільній свідомості відсутня, а історики зводять її до одного з проявів польсько-української неприязні. Якщо десь і з’являються згадки про події, що стались на Волині, то зазначається, що поляки проводили симетричні акції.

У музеї історії України у Другій світовій війні можна придбати прекрасно видану книгу про життя Степана Бандери, у якій про Волинську різанину не говориться ані слова. Не зачіпається ця тема і в організованій Інститутом національної пам’яті на головній вулиці Києва виставці, яка присвячена сторіччю польсько-українських відносин (теза про схожість долі наших держав і народів у цей період виглядає дуже цікавою).

Є і легка шизофренія: українці шанують пам’ять жертв Голодомору та антирадянську діяльність УПА, але не чіпають культ Великої Вітчизняної війни. Спостерігається, однак, типове для європейської історіографії зміщення акцентів зі спогадів про велику перемогу до зосередженості на долі окремих людей. Мабуть, інакше впоратись з цією трагічною історичною головоломкою неможливо.

Культ військового минулого в країні, яка продовжує воювати, виглядає цілком природним. Уявіть, що у вас в щоденних теленовинах присутня постійна рубрика «Що на фронті?». На Україні все так і є. Зараз українці пишаються своєю армією. Вони вважають, що у відродженому вигляді вона стала сильною, добре озброєною, загартованою в боях і здатною протистояти черговому російському нападу. «При Януковичі армії не було, це були двірники, переодягнені у форму», – так всі зазвичай говорять.

В інших сферах наш сусід також, як здається, виходить з фази найгострішої кризи: помітне економічне зростання, ведеться боротьба з корупцією, хоча цей процес буксує і стикається з серйозними перешкодами: корумпована судова система намагається перешкодити зусиллям незалежного Антикорупційного бюро. Однак перспектива остаточного руйнування олігархічної системи здається нереальною, оскільки олігархи зберігають контроль над найбільшими ЗМІ і продовжують чинити величезний вплив на політику.

Можливість діяти за рамками цієї системи дає нещодавно опубліковане фінансування партій з бюджету, але ціна за «прохідне» місце у виборчому списку або в одномандатному окрузі (на Україні вибори проводяться за змішаною системою) становить від трьох до п’яти мільйонів доларів. Підсумувати можна так: це нездорова система, але вона здатна знайти стабільність і розвиватись в обмежених межах.

Поляка може вразити на Україні загальний досить наївний проєвропейський підхід, який має на увазі згоду на повну адаптацію не тільки до політичних та економічних, а й до морально-етичних європейських стандартів (пропаганда ЛГБТ) без урахування всього того, що ми бачимо в ЄС. Це виявляється, наприклад, у небажанні приділяти увагу проектам «Північний потік» та «Північний потік — 2», що спрямовані проти України. З іншого боку, що українцям залишається? Який у них є вибір?

Після виборів (весною 2019 року пройдуть президентські, а восени – парламентські) українці, швидше за все, збережуть колишній курс, адже і Порошенко, і Юлія Тимошенко, і кандидати другого плану дотримуються приблизно однієї і тієї ж лінії. Чинний президент зробив у кампанії ставку на три теми: мова (українська), релігія (автокефалія), армія (зміцнення збройних сил). Крім того, він закликає остерігатися Москви.

У суспільстві, тим часом, назріває відчуття, що в останні роки економічним і інституційним реформам приділялося недостатньо уваги. Люди очікували більшого, тим більше, що ситуація здавалась сприятливою: українці заради кращого майбутнього були готові знести будь-які негаразди. Зараз ситуація змінилась. Насправді, це суперечка про те, чи служить для Порошенко війна лише приводом для того, щоб не змінювати систему, або він дійсно зробив максимум з того, що було можна зробити за цей час.

У цілому з тієї перспективи, з якою мені вдалося поглянути на Україну, вона виглядає набагато більш оптимістичною, аніж при погляді з боку. Незважаючи на всі складнощі, війну, що триває, і масову еміграцію, ситуація змінюється і виглядає кращою, аніж нам здається. Україна стикається з безліччю проблем, проте вона аж ніяк не перетворилась, як заявляють часом її вороги, в країну, що не відбулась.

Найважливішим зараз здається те, що вона остаточно порвала з російською державою. З цієї точки зору головним переможеним виглядає Путін, який змусив українців різко розвернутися в бік Заходу. З кожним роком це явище стає все більш помітним: економічні, культурні та, на жаль, також родинні стосунки з росіянами сходять нанівець. Виграли, у свою чергу, не тільки самі українці, а й Польща, адже реальна незалежність східного сусіда – це один із стовпів нашої безпеки.

Facebook коментарі

Пов'язані статті

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *