Майбутнє окупованого Донбасу: як поляки їздили в Абхазію і які жахи там побачили

Дорота Хробак, Tygodnik Powszechny

Приїжджаючи сюди, відчуваєш, ніби здійснив подорож у часі і потрапив на курорт радянських часів після закінчення сезону. Однак під верхнім шаром реальності, призначеним для туристів, завжди ховається одне – спогади про війну.

Все сталося на трасі Е97. Це єдина міжнародна магістраль, яка проходить через Абхазію – невизнану республіку, розташовану між Росією та Грузією на березі Чорного моря. 8 вересня приблизно о 23 годині в урядову автоколону, що рухалась з боку Псоу в напрямку Сухумі, врізався автомобіль, що мчав назустріч. Абхазький прем’єр Геннадій Гагула загинув на місці, його водій і винуватець аварії отримали важкі поранення.

В інтернеті відразу ж стали поширюватись версії: за трагічною подією стоять російські спецслужби, а, можливо, і сам Путін. Нічого не можна виключати, зрештою, це Кавказ. Хоча, як це зазвичай буває, правда може бути куди більш прозаїчною. Е97 – це звичайна вузька дорога, стан якої залишає бажати кращого. Крім того, вона дуже небезпечна, а в деяких місцях на ній встановлені елементи примусового зниження швидкості. Їзда по Абхазії виглядає так: спочатку низка автомобілів розганяється до максимальної швидкості, а потім всі разом різко гальмують. Іноді хтось цього зробити не встигає. До того ж на шосе часто виходять корови. «Мухи, – пояснює мені таксист, лавіруючи між тваринами. – Рух повітря, яке створюють машини, розганяє комах, від яких намагаються врятуватися корови». «І часто люди врізаються у корів?», – цікавлюсь я. «Постійно!», – відповідає він.

В армії служили?

Геннадій Гагула опинивя посеред ночі на головній у Сухумі дорозі невипадково. За три місяці до цього, 29 травня, Сирія визнала незалежність Абхазії. Напередодні це зробили чотири країни: Венесуела, Нікарагуа, Науру і, звичайно, Росія. В принципі, значення має тільки вона. Суверенітет квазідержави свого часу визнали також Вануату і Тувалу, але пізніше своє рішення вони відкликали. Жест Дамаска в Абхазії сприйняли серйозно: до російської делегації, яка відправилась до Сирії, приєднались абхазький прем’єр і президент. 8 вересня вони повертались з аеропорту Сочі, де приземлився їхній літак.

Загибель Гагула стала трагічним штрихом до 25-ї річниці з моменту завершення абхазо-грузинської війни 1992-1993 років – дата відзначається як раз цими днями. Нагадаю: після розпаду Радянського Союзу статус Абхазії виявився невизначеним (до цього вона мала автономією в рамках Грузинської РСР). Між Тбілісі та Сухумі вибухнув дипломатичний конфлікт (абхази зажадали розширення автономії, грузини їм відмовили), який переріс у реальну війну, що у результаті закінчилась поразкою Грузії – після того, як на допомогу сепаратистській республіці прийшла Росія.

Статус Абхазії залишається невизначеним, найкращим рішення для неї в цій ситуації буде визначення «неформальний російський протекторат». Для всього світу, за винятком п’яти вищеназваних держав — це просто частина Грузії, хоча та з 30 вересня 1993 року втратила контроль над абхазькою територією.

У результаті склалась незвичайна ситуація: щоб в’їхати в Абхазію, потрібно цього дуже сильно захотіти. В’їзна процедура складається з чотирьох етапів. Спочатку потрібно заповнити детальну візову анкету на сайті абхазького МВС, потім отримати на електронну пошту дозвіл на в’їзд (він часто потрапляє в папку зі спамом), а після перетину кордону отримати візу в консульському відділенні в Сухумі. Особливе випробування – це межа. Там на туриста чекає довге очікування спочатку на грузинській, а потім на абхазькій стороні, ретельний огляд багажу і розмова з російськими військовими. Крім стандартних питань про прізвища і дати народження звучать менш приємні: «В армії служили? Родичі в поліції є? Точна назва і адреса роботодавця?». Іноді, як розповідають на форумах для мандрівників, деяких туристів не пропускають. Просто так, не пояснюючи причини.

Земля абсурдів

На тих, кому вдасться зрештою перетнути кордон, чекають сюрпризи та абсурдні ситуації. Урядова делегація, у якій був Геннадій Гагула, теоретично могла прилетіти з Сирії прямо у Сухумі, проте на практиці це неможливо, оскільки аеропорт в абхазькій столиці не обслуговує міжнародні рейси. Авіакомпанія, яка вирішить туди літати, відразу ж потрапить під дію міжнародних санкцій. Те ж саме стосується морського кордону і порту в Сухумі. У міжнародній блокаді знаходиться також абхазька пошта: щоб відправити з Абхазії листівку, її потрібно спочатку покласти в конверт і надіслати в російське місто Сочі, там її розпакують і надішлють далі (а, можливо, і ні – туристи скаржаться, що їх відправлення не завжди добираються до адресатів). В Абхазії не працюють також міжнародні оператори стільникового зв’язку (в’їхавши на територію республіки, людина просто втрачає мережу), зате майже на кожному кроці, у тому числі на автобусних зупинках, у яких пасуться кози, можна знайти пункти доступу до бездротового інтернету.

Але ж колись тут був (і міг би бути й досі) рай для туристів. Не випадково на невеликій території Абхазії (Мазовецьке воєводство вчетверо більше за площею) товариш Сталін побудував собі п’ять літніх резиденцій: у Сухумі, у Новому Афоні, в Гаграх, на озері Ріца та на околицях Гудауті. Кавказькі гори підходять близько до Чорного моря, від краєвидів буквально захоплює дух. Крім того, тут, на відміну від інших місць на тому ж узбережжі, багато піщаних пляжів, а абхазькі печери Веревкина і Крубера вважаються найглибшими у світі.

Тим часом зараз поїздка до Абхазії – це, у першу чергу, подорож у часі: на курорт 1980-х років після закінчення сезону. У кафе в Новому Афоні навіть крутять італійське диско… Але це лише тонкий верхній шар, створений спеціально для туристів: якщо копнути глибше, завжди виявляється одне – війна.

У нас була війна

«А, поляки! Я з Білорусії, значить, сусіди», – вигукує Люба і розпливається в усмішці. До Абхазії вона приїхала в юності, вийшла тут заміж. Потім прийшла війна, що відняла у неї і чоловіка, і сина. Спостерігати, як змінюється Любине обличчя, важко: живі спокійні очі скляніють, в них з’являється біль. «Війна – це величезна дурість», – шепоче вона, витираючи сльози. Майже кожна розмова з жителями Абхазії розвивається за одним і тим самим сценарієм. Спочатку звучать питання: «Звідки ви? Чи подобається вам у нас?» Потім, хвилин через п’ять: «Знаєте, у нас була війна…»

Війна з Грузією закінчилась чверть століття тому, але від неї неможливо сховатися. У кожному містечку, у кожному селі є меморіал або зал пам’яті, присвячений загиблим. У Новому районі Сухумі меморіальні дошки можна зустріти навіть на панельних багатоповерхівках. Поруч з вікнами, на яких висять фіранки, видно чорні діри, що залишились від влучання снарядів. До війни населення Абхазії складало 550 тис. чоловік, зараз там живе лише 240 тис. Місцевість, яку залишив кожен другий житель (головнимчином, це були грузини), нагадує подекуди країну духів. Особливо таке враження справляють околиці Очамчири і Ткварчели на південному сході республіки, де йшли запеклі бої. Порожні будинки, вулиці, села, цілі міста – саме за цим їдуть до Абхазії любителі «міських досліджень» (urban exploration), які захоплюються вивченням занедбаних об’єктів, створених людською цивілізацією.

Найпохмуріший символ війни – це обгоріла і напівзруйнована будівля Радміну в Сухумі. Будівлю вирішили не відновлювати, і тепер абхазцям доводиться жити з трупом величезної споруди у самому центрі столиці. З боку площі Свободи вона виглядає не такою вже й страшною, зовнішні стіни у непоганому стані, але всередині будова нагадує декорації до фільму «Сталкер» або якихось інших кінострічок та ігор на тему постапокаліпсіс: зруйновані внутрішні перегородки й міжсходові прогони, розбите скло у ліфтах, гори порожніх пляшок (нудьгуюча молодь влаштовує тут вечірки). Будівлі, що поруч, теж у жахливому стані: дахи на них вже обвалилась, в’юнкі рослини руйнують несучі стіни, тягнуться вгору перші дерева.

Змагання на кладовищі

Росія – це, у свою чергу, делікатна тема, яку мої співрозмовники намагаються у розмовах акуратно оминати. У затвердженому парламентом бюджеті Абхазії на 2018 рік близько 58% доходів припадає на російські дотації. У невеликій за площею республіці знаходиться 26 російських військових баз, а обслуговування російських туристів – це один з основних джерел доходу для місцевих жителів. При цьому росіяни дбають насамперед про власні інтереси. Вони, звичайно, будують готелі та будинки з квартирами для здачі в оренду (в основному в північно-західній частині республіки, яка знаходиться ближче до переповненого туристами Сочі), але не надають Абхазії ніякої системної підтримки. Залізничні вокзали руйнуються, на працюючих упівсили фабриках стоять верстати, які ще пам’ятають Сталіна, а про ремонт доріг ніхто і не думає, хоча їхній стан став вже смертельно серйозною проблемою.

Після зимової Олімпіади 2014 року ситуація ще більше ускладнилась. У Червоній галявині, де проводились, зокрема, лижна гонка і змагання зі стрибків з трампліну, розташоване велике черкеське кладовище XIX століття – святе місце, спокій якого не можна було порушувати. Абхазці відносяться до черкеської сім’ї кавказьких народів, так що багато хто з них (особливо представники старшого покоління) визнали Олімпіаду на кістках предків святотатством. Життя також ускладнюють міжнародні санкції. «Ми були незалежними, а потім нас визнала Росія», – з гіркотою підсумовує абхазький політик Руслан Кишмарія.

Якнайдалі звідси

«Арсеній!» – у черговий раз чую я крик, що долітає до кожного куточка будинку. Я перебуваю приблизно у кілометрі від центру Піцунди – приморського курортного міста у північно-західній частині Абхазії, який користується особливою популярністю у росіян. Не так давно у місцеві казарми приїжджав з візитом Путін. Військову базу не помітити складно: за декілька сотень метрів від головної пішохідної вулиці височіє високий паркан, обтягнутий колючим дротом та обвішаний відеокамерами. Напроти бази, з іншого боку шосе, розташовуються приватні ділянки. У побудованих там будинках здаються кімнати для туристів.

Одним з господарств залізною рукою керує енергійна блондинка Асіда. Арсеній – її старший син. Мати раз у раз кличе цього кмітливого, ідеально вихованого підлітка допомогти їй зі справами. Крім російського і абхазького хлопчик непогано володіє англійською, також він допомагає гостям налаштувати в телефоні інтернет. Щодня Асіда возить Арсенія до школи в Гаграх: 20 кілометрів туди і 20 назад. «Що ти збираєшся робити після школи?» – питаю я. Відповідає Асіда: «Він поїде в Москву вчитися на факультеті нафти і газу». Розмова на цьому закінчується: бачачи рішучість своєї співрозмовниці, я розумію, що її планам можуть перешкодити тільки якісь надзвичайні обставини.

Робота з ранку до самої ночі, прання, прибирання, організація розваг для російських гостей – все для того, щоб дати старшому синові найкращу освіту й забезпечити йому гарний старт, зрозуміло, за межами Абхазії. Це популярна схема у місцевих молодих людей: найамбітніші та ті, хто може собі це дозволити, відправляються до Москви. Ті, хто не має у своєму розпорядженні фінансів або просто хоче вирватись звідси, вибирають найближче велике місто – Ростов-на-Дону. Вчитися або робити кар’єру на батьківщині ніхто не хоче.

Коли опускається ніч

Сухумі, центральна частина міста неподалік від автовокзалу (який насправді є просто великою зупинкою). Лопнула труба, тротуаром течуть потоки води, всмоктуючись у землю тільки біля входу до розташованого неподалік парку. Можна було б обійтися точковим ремонтом, але розкопати вирішили всю вулицю. В’ячеслав з Волгограда відчужено спостерігає за всім цим і констатує: «Три роки тому було те ж саме».

В’ячеслав, або Слава (для тих, хто п’є з ним чачу його власного виготовлення), не відноситься до числа звичайних туристів. В Абхазії він буває регулярно і завжди зупиняється в Сухумі в однієї і тієї ж господині. Він пояснює, що їздить сюди заради погоди та чудових фруктів, але з його голосу чути, що ці краї йому подобаються. Мабуть, він щиро їх полюбив, адже розповідаючи про них, він смутніє. «Тут нічого не змінюється», – сумно зітхає він.

З ним важко не погодитися. У Сухумі не зустрінеш будівельних кранів: тільки біля бульвару, що тягнеться вздовж узбережжя, неквапливо зводиться один готель. Після заходу сонця місто протягом години порожніє, після восьмої вечора вже не хочеться виходити на вулицю поодинці. Не те щоб тут було небезпечно — просто від прогулянки темними й порожніми вулицями стає якось моторошно.

І тільки зарості всередині будівлі Радміну спокійно собі ростуть – повільно, але незмінно.

Facebook коментарі

Пов'язані статті

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *