Львів’янин, який переїхав жити до Італії: Лондон – місто можливостей, Рим – місто краси

Одне з найбільш туристичних місць Риму – площа біля фонтану Треві – залите яскравим січневим сонечком. Люди метушаться, роблять селфі, перегукуються та кидають монетки до фонтану, загадуючи бажання. Я чекаю на зустріч зі львів’янином Василем Скопиком. Майже переконана, що впізнаю його у натовпі, та поки чекаю, теж шукаю у кишенях монетку, щоб точно повернутися сюди ще. До того ж від лазурно-блакитної води на тлі білого мармуру неможливо відвести погляд.

– Нещодавно був скандал: за минулий рік з фонтану Треві витягли майже мільйон двісті тисяч євро монетками, і частинну з цих коштів не передали на благочинність, як то має бути, і ця інформація потрапила в газети, – Василь підійшов і відразу вгадавши, що я збираюся робити, розповів не найпопулярніший туристичний факт.

– Ого! Більше мільйона євро? – я вже йшла поруч з героєм сьогоднішнього інтерв’ю і озиралася на людське море з туристів, намагаючись уявити, скільки ж людей тут буває за рік.

– Ми з коханою сміємося, що це було б класним капіталовкладення – купити ось такий фонтанчик і витягати з нього гроші кілограмами, – жартує хлопець.

Василь вже підводить мене до чудового місця з величезними вітринами з темного скла, просто за рогом, але зовсім без туристів. Каже, що тут обідають лише місцеві. На вході щиро обіймає чарівну італійку, яка посміхається, наче голівудська зірка, і щось каже їй на незрозумілій мені мові. Після цього вона посміхається вже мені, протягуючи руку. Це і є кохана Василя. Ми знайомимося, і всі разом заходимо всередину.

– Як починалося твоє життя в Римі? Як шукав роботу, житло, чи важко було на перших етапах?

– Я не можу сказати, що мені було важко. Я займаюся улюбленою справою, живу в улюбленому місті і маю змогу не виживати, а дійсно насолоджуватися життям. З роботою взагалі чудово було. Я вже казав, що раніше часто приїжджав до Риму. В мене тут є друзі – родина, яка володіє антикварною крамницею. Враховуючи, що за фахом я історик-мистецтвознавець, то раніше ми з ними робили декілька спільних проектів – я реставрував для їхньої крамниці деякі речі. І їм дуже подобалась якість моєї роботи. То ж коли я приїхав до Рима, наступного ж дня пішов до них і сказав, що хочу працювати постійно в них. Власник пан Вагі ель Хефнаві відразу ж звільнив одного зі своїх працівників і віддав мені роботу. Ми дуже добре дружимо. Насправді COMICSBAZAR – це як друга родина. А в Італії родина – то святе. Насправді, це не про кумівство, а про надміцні зв’язки. Якщо я сприймаю їх як родину, якщо ми ходимо один до одного в гості, разом вечеряємо тощо, то це значить, що і в роботі я їх ніколи не підведу. Я буду перейматися репутацію магазину так само, як репутацією власної родини, і вони це знають. Це про довіру і відповідальність за спільну справу. Взагалі в Італії на цьому побудовано майже все – від великих бізнес-імперій, які передаються у спадок від дідів до онуків, до маленьких родинних пекарень, які працюють десятиріччями і в яких задіяна вся родина. Це тут дійсно поважають. І українцям варто цьому повчитися. Коли я приходжу зранку в COMICSBAZAR та беруся до роботу, то точно знаю, для чого я це роблю – я бачу очі людей, які заходять до нас, наших гостей, бачу, як вони обирають ту чи іншу річ, бачу, як вони поважають всю цю історію, і відразу відчуваю, що роблю це не даремно. Іноді до нас заходять зірки світового рівня, іноді – звичайні студенти, але кожен з них знаходить ту свою власну історію, і я щасливий, що можу дати цій історії друге життя. Це надихає.

– А що стосовно житла і решти побутових питань? Мабуть, в цьому питанні все не так казково?

– З квартирами все ще простіше. Вибір в Римі просто величезний. Є можливість обрати від найдешевших за 250 євро малесеньких студій до повноцінних двокімнатних апартаментів для родини. І, на відміну від Львова, тут ти можеш диктувати умови як орендар – це не будуть сірі обідрані стіни за всі гроші світу тільки тому, що орендарів більше, аніж орендодавців. Ти просто озвучуєш в агенції свій бюджет і побажання, і далі вже обираєш з запропонованих тобі варіантів. Тут бюджетне житло не значить – погане. Взагалі, Рим не є дорогим містом, якщо вміти шукати і планувати бюджет. Але за ті ж самі гроші, що ти нераціонально витрачаєш в Україні, ти тут можеш жити в історичному центрі Рима, кожного дня насолоджуватися всією цією красою і почувати себе людиною. Зрештою, більшість Італійців отримують в середньому 1 200 євро. І відштовхуючись від цієї суми, вони планують свій бюджет, платять за житло, за комунальні послуги, за зв’язок, заправляють машину тощо. І тепер порахуйте, яку якість життя на ці гроші можна дозволити собі в Києві. Висновки напрошуються самі собою.

– Ще трішки про буденні речі: як тут виглядають податкова, медична, соціальна системи?

– Тут вже треба розмежувати. Якщо мова йде про заробітчан, які приїжджають заробити чотири копійки, передати дітям, а потім повернутися додому, то вони тут є повністю нелегальні і мають відповідати самі за себе. Якщо ми кажемо про людину, яка перебуває тут легально, яка платить податки, яка має дозвіл на проживання, зрештою, збирається залишитися тут постійно, одружитися, влаштувати свій побут, то для такої людини все набагато простіше. Сплачуючи податки, ти вже маєш гарантію від держави, що в разі потреби ти зможеш скористатися безкоштовною медициною – від Карітасу до першого-ліпшого стоматолога. І це право забезпечує тобі держава. З іншого боку, я навіть не уявляю, як українець, який перебуває тут нелегально, має чинити,  якщо в нього раптом заболить зуб. Звичайно, він може піти до приватного стоматолога, але, по-перше, з нього здеруть три ціни, по-друге, можуть надати неякісні послуги, і людина навіть не матиме можливості кудись поскаржитися, бо вона – нелегал.

– Чи надовго ти плануєш залишитися в Римі?

– Важко сказати, чи надовго. Але тут зовсім інша якість життя. Я орендую квартиру недалеко від одного з найцікавіших районів Риму. Кожного ранку прокидаюсь, і у відкрите вікно просочується аромат щойно змеленої кави, запах річки, яка тече неподалеку, запахи свіжого повітря та якісних парфумів (на першому поверсі будинку розташована крамниця відомого світового бренду парфумів), і це все майже запаморочує. Виходжу на роботу і намагаюся кожного разу йти різними шляхами – міняю вулиці, мости, кав’ярні. І кожного разу помічаю щось нове, Рим відкриває свої таємниці. Вечорами ми з коханою гуляємо, я завдяки їй потрапляю в ті музеї та галереї, куди туристи не доходять, ми разом знаходимо наші улюблені місця. І я не знаю, скільки часу потрібно для того, щоб досконало вивчити це місто. Але поки що я тут відчуваю себе щасливим, тож загадувати наперед не хочу – просто насолоджуюся життям.

– Розкажи, як ти тут опинився? Бо поки що схоже на те, що ти живеш тут все життя, і виглядаєш аж занадто місцевим.

– Я обожнюю Італію вже давно. Раніше часто сюди приїжджав, фактично курсував між Львовом і Римом. Але цей рік був дуже складним для мене, сталося дуже багато подій, після яких я вирішив, що треба їхати з України.  Я за рік потрапив у дві аварії – дякувати Богові, всі живі-здорові, але то було, знаєте, дуже зрозумілим натяком. До того ж влітку минулого року в мене сталася дуже показова і неприємна ситуація. Мене звинуватили в роботі на Росію. Насправді, це було абсурдно і навіть смішно, але в тій ситуації проявилося багато людей з різних сторін. Це допомогло мені прийняти рішення.

– Про яку саме ситуацію йдеться?

– Я працював у Львові оператором багато років, останнім часом працював для телеканалу «Україна». І ось коли було введено безвіз, то мені подзвонила одна знайома журналістка і попросила поїхати з нею до прикордонників та відзняти сюжет. Я погодився, ми все відзняли, і я відправив їй увесь відзнятий матеріал, навіть не монтував. А через пару днів мені подзвонили і кажуть, що я знімав пропагандистське відео для Russia Today. Але справа в тому, що я гадки не мав, куди далі буде використовуватися моє відео – просто віддав усе журналістці. Юридично то було зовсім не варте уваги, але я боляче переживав той скандал, моя родина теж дуже переживала, бо, знаєте, емоційно це досить  неприємно. Але справа в іншому – я реально побачив, скільки з тих людей, яких я вважав якщо не друзями, то бодай близькими приятелями, почали через ту ситуацію кидатися лайном. Це було дуже показово, але я вдячний тій ситуації, по-перше, за те, що зміг скинути баласт і справді визначити, з ким варто мати справи в житті, а з ким – ні. По-друге, це дуже красномовно показало наше українське суспільство. Суспільство, яке не готове розбиратися у ситуаціях, а жадає лише чергового скандалу та можливості поділити всіх на «своїх» і «чужих». Це є симптоматичним. Звичайно, можна боротися, пробувати воювати з вітряними млинами, змінювати щось в тому, витрачаючи власні сили й ресурси. Але тоді я подумав, що можна ще й інакше – жити комфортно, підтримувати класні речі і витрачати свої сили на створення, а не на війну зі світом і руйнування. Саме тоді для себе я прийняв рішення – треба їхати з України, якщо дійсно хочу бути щасливим. Так я зможу зробити для своєї батьківщини більше. Хочу ще раз наголосити – це не була втеча від відповідальності. Це був розумний, виважений вибір того, що буде більш ефективним. Довго обирав між різними містами, бо насправді у світі дуже багато місць, де хотілося б жити. Основний вибір був між Лондоном і Римом. І там, і там були можливості реалізувати себе, але потім думка чітко сформувалася: Лондон – це місто можливостей, а Рим – це місто краси. То ж вибір був зроблений.

Вероніка Міронова для EN

Facebook коментарі

Пов'язані статті

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *