Вирватись з лап Кремля: серби — не «молодші брати росіян»

Всупереч розповсюдженій думці, Белград  і Москва – далеко не союзники. Але Захід, який за таких їх вважає, тільки підштовхує ці країни назустріч одна одній.

У Сербії неважливо, де йде дискусія – у барі в колі друзів або на ток-шоу за участю видатних соціологів. Серби, незалежно від своєї професії і суспільного становища, виглядають єдиними у думці про те, що Захід ні в якому разі їх не визнає і не прийме до свого кола. Навіть самі проамериканські і проєвропейські серби відчувають, що в них завжди будуть бачити «молодших братів росіян» через загальну етнічну та релігійну спадщину двох країн. Відчуваючи, що вони викликають підозру через свою приналежність до слов’ян і православ’я, серби думають, що їх вважають маріонетками і ставлениками Росії на Балканах – і у відповідь відвертаються геть від Заходу. Таке взаємне нерозуміння викликає тривогу, тому що йде зміцнення зв’язків між Москвою і Белград ом на тому ґрунті, на якому Росія відновлює свою присутність на Балканах, і тому що Євросоюз і Захід не в змозі стабілізувати цей регіон без Сербії.

Але ситуація могла би бути іншою. Частково проблема полягає в тому, що західні аналітики по обидва боки Атлантики занадто часто підкреслюють уявний «традиційний» союз між Сербією та Росією. У квітні 2018 року Марк Галеотті написав для Європейської ради з міжнародних відносин (European Council on Foreign Relations) доповідь під назвою «Чи загрожує західним Балканам російська буря?» У ній він назвав Сербію потенційним «троянським конем» Росії в Європейському Союзі . У тому ж місяці колишній головнокомандувач силами НАТО Уеслі Кларк написав у «Вашингтон Пост» статтю під заголовком «Не чекайте, поки західні Балкани знову вибухнуть. США і ЄС повинні діяти». Там Кларк зробив посилання на «проросійських» сербів. У такому прочитанні подій є цілком реальна небезпека, яка не в останню чергу полягає в тому, що ідея про сербський альянс з Росією може стати самоздійснюваним пророцтвом.

Серби у цьому питанні теж не безвинні. Сербські і російські офіційні особи у своїх заявах дуже часто вдаються до лексикону традиційних союзників. Сербський міністр закордонних справ Івіца Дачич під час свого червневого візиту до Росії заявив: «Росія і Сербія є традиційними друзями і союзниками… Ми залишимось друзями назавжди». Під час святкування Дня Перемоги у Москві 9 травня 2018 року сербський президент Олександр Вучич і Біньямін Нетаньяху стали єдиними зарубіжними керівниками, офіційно присутніми на трибунах і стояли поруч з російським президентом Володимиром Путіним. У червні 2018 року сербські військові разом зі своїми російськими та білоруськими колегами взяли участь в тристоронніх військових навчаннях у Росії, які отримали назву «Слов’янське братство-2018».

Проте, було б несправедливим називати сербів і росіян союзниками. За спрощеними уявленнями, у яких серби фігурують в якості «молодших братів росіян», ховаються більш складні взаємини, що вимагають ретельного вивчення.

Історики часто говорять, що сербсько-російські відносини сягають своїм корінням у минуле, коли царська Росія в XIX столітті надавала допомогу у звільненні Балкан від Османської імперії. Інші експерти кажуть, що сучасні відносини зародились в роки Першої світової війни, коли Росія вступила в союз з Сербією. Але таке вибіркове прочитання історії позбавляє нас можливості об’єктивно оцінити складні відносини між Сербією і великими державами.

Як і в багатьох інших балканських країнах, національне пробудження в Сербії у XVIII і XIX століттях надихали інтелектуали, які прагнули зробити її сучасною та західною за рахунок залучення інтелектуального впливу Європи. Прикладом тому є перша сербська конституція від 1835 року («Стрітенський статут»), автори якої черпали натхнення у Франції та Бельгії.

Проте, в історії багато поворотів та вигинів. У XIX столітті західна дипломатія у своїх оцінках Сербії поділилась на два табори. Перший табір сприймав сербів як придаток російських інтересів, який необхідно стримувати, зберігаючи для цього Османську імперію. А другий вважав, що Сербії треба йти назустріч, перетворюючи її в оплот протидії російському впливу.

Сама Сербія стала прямим відображенням цих інтересів. Ця країна, яка намагалась змінитись відповідно до європейських конституційних і культурних норм, все частіше була заодно з Росією. Це було викликано швидше прагматичним реалізмом, ніж ідеологією. Росія була єдиною великою державою, яка активно домагалась розвалу Османської імперії. І серби з цієї причини довгі роки діяли, виходячи з афоризму «Ворог мого ворога мій друг».

Таким чином, у сербів є підстави мати почуття подяки до Росії, адже без її підтримки вони у XIX столітті навряд чи змогли б відновити свою державність. Проте у відносинах між двома країнами було чимало двозначності та неоднозначності. Серби прагнули заручитись підтримкою Росії, не жертвуючи своєю незалежністю, і Росія часто висловлювала невдоволення їх непослухом, як це було з династією Обреновичей, яка часто не бажала узгоджувати свою зовнішню політику з Москвою. Росія з великими коливаннями підтримувала Белград , побоюючись втягнутись в конфлікт між великими державами, як це врешті й сталось у 1914 році.

XX століття виявилось не менш складним. Сербія в епоху незалежності і в складі сформованої Югославії довела свою здатність вступати в союз із західними державами, коли того вимагали її інтереси. Прикладом цього став її альянс з США у роки Першої світової війни і з Францією після війни.

У період між двома світовими війнами Королівство Югославія, яким правила династія Карагеоргієвичів і де етнічну більшість становили серби, було частиною східноєвропейського буфера проти Німеччини і Радянського Союзу. Той медовий місяць, який почавсь після визволення Югославії радянськими військами від нацистської окупації, виявивсь недовговічним. У роки холодної війни югославський комуністичний диктатор Йосип Броз Тіто прагнув до незалежності від Москви, і це у 1948 році призвело до знаменитого розколу між Тіто і Сталіним. Легендарний автор стратегії стримування Джордж Кеннан бачив у комуністичній, але незалежній Югославії кіл, яким можна розколоти радянський блок.

У період югославських воєн Росію часто представляли як прихильницю режиму Мілошевича. Але це не зовсім точне уявлення. Борис Єльцин зневажав Мілошевича за те, що той підтримав невдалий комуністичний путч проти Горбачова, після якого Єльцин прийшов до влади. Переломним моментом для російської зовнішньої політики стала інтервенція НАТО у Косові в 1999 році, а не симпатії щодо Сербії. Для Москви ця інтервенція стала чітким сигналом про те, що Росія втратила статус великої держави, оскільки її проігнорували в НАТО і обійшли стороною в Раді Безпеки ООН.

Тим часом, після завершення епохи Мілошевича влада у Белград і з підозрою ставиться до Путіна, оскільки той вперто дотримувавсь нейтралітету під час революції проти Мілошевича. Крім того, Москва не виявляла особливого інтересу до Белград у; до і після падіння Мілошевича її головним партнером у перемовинах в колишній Югославії був режим Міло Джукановича у Чорногорії. Було б несправедливим стверджувати, що між Белград ом і Москвою існує багаторічний альянс.

У цьому сенсі зусилля Москви щодо формування більш тісних зв’язків з Белград ом за останні 10 років не слід сприймати як відродження старого союзу. Швидше, це результат сучасної зовнішньої політики Росії у путінську епоху. І нинішній стан двосторонніх відносин слід оцінювати саме через цю призму.

Одним примітним прикладом стало те, що Москва виступила за суверенітет Сербії від Косово. Така підтримка цілком відповідає інтересам Кремля. Підтримавши Сербію у такому питанні як Косово, Кремль вважав, що йому ціною мінімальних зусиль вдасться заручитись підтримкою на Балканах і посилити там свій вплив. Москва може виступати проти Заходу в його глибокому тилу. Це безпрограшна ситуація для Путіна.

Підтримуючи Сербію, Росія прагне до досягнення своєї мети зі створення багатополярного світового порядку, в основі якого лежить домовленість великих держав. Своїми діями Москва намагається зруйнувати той однополярний світовий порядок, прояви якого вона побачила на Балканах в 1990-і роки, і знову ствердитись у званні світової великої держави, якого, на її думку, Захід несправедливо позбавив Росію. Але прагнучи домогтись цього мінімальними засобами, Росія обмежує розмах свого впливу. Російські військові не присутні на Балканах; Путін вивів російських миротворців з Боснії та Косова у 2003 році. Як це не дивно, але з НАТО і країнами Заходу Сербія проводить військові навчання набагато частіше, ніж з Росією. У Європейського Союзу в Сербії набагато більш міцні економічні позиції, ніж у Росії, за винятком енергетичного сектора, і він є для Белград а найбільшим інвестором та роботодавцем. ЄС також є головним донором для цієї країни.

З урахуванням цих обставин було б розумно поставити запитання: чому Сербія відчуває потребу балансувати між Росією і Заходом? Відповідь полягає в тому, що Сербія робить так через вакуум влади і впливу, який існує там з 2008 року, коли ЄС і США перестали приділяти пильну увагу Балканам. Потрясіння від кризи євро змусили зовнішньополітичне відомство Сербії розподіляти ризики і диверсифікувати партнерства, так як ця країна все частіше відчуває, що опинилась на периферії західного світу.

Цей вакуум влади посилюється міграційним кризою і Брексітом. Через них у Сербії виникли цілком серйозні питання про те, чи зможе вона вступити до Євросоюзу. Тому Сербія приймає спроби загравання з боку незахідних гравців, причому не тільки Росії, але і Туреччини, Китаю та ОАЕ. Побачивши, що її зусилля щодо вступу в ЄС зайшли у глухий кут, Сербія готова налаштовувати західні і незахідні країни один проти одного, щоб потім вибивати з них політичні та економічні поступки.

Сьогоднішнє балансування Сербії між Росією і Заходом також обумовлене її внутрішньою політикою. Згідно з опитуваннями громадської думки, 41% сербів вважають Росію головним другом своєї країни, а Путін у Сербії, як і раніше, залишається найпопулярнішим іноземним лідером.

Однак така популярність Росії є результатом емоційної негативної реакції сербів на політику Заходу в 1990-і роки та на незалежність Косово. Це не продукт емоційних зв’язків з минулого. Ще одна причина, з якої сербський уряд зберігає дружні зв’язки з Росією, полягає в тому, що він не хоче налаштовувати проти себе проросійську частину сербського електорату. В останні роки в Сербії і на Балканах набирають силу антиліберальні політичні рухи, а політичні керівники з ЄС часто закривають очі на ці тенденції. Через це сербський уряд використовує свої зв’язки з Росією як важіль тиску на Захід, щоб уникнути критики за згортання демократії і влади закону, оскільки на політичній сцені цієї країни домінує одна-єдина людина (Вучич), а свобода преси там продовжує деградувати.

На ці внутрішньополітичні розрахунки у сербській політиці, як і раніше, має потужний вплив косовський фактор. Сербські націоналісти вважають Косово невід’ємною частиною національної самоідентифікації Сербії, а для прозахідних сербів підтримка косовської незалежності з боку Заходу є ознакою того, що він не хоче їх визнавати і приймати до своїх лав. Сербські політики прекрасно розуміють, що не зможуть рухатись вперед, якщо не буде прогресу у вирішенні давньої косовської проблеми. Але щоб не втратити популярність і авторитет серед виборців, сербському керівництву необхідно придумати таке рішення, щоб Сербію не вважали країною, яка повністю програла у косовський суперечці. З цією метою Сербії у переговорному процесі потрібні прихильники з числа великих держав. А оскільки на Заході покровителів у неї немає, Росія вельми корисна в цій ролі. Поки буде зберігатись косовський фактор, і поки сербське керівництво не знайде прийнятне для громадської думки вирішення проблеми, Росія буде займати важливе місце у зовнішньополітичних планах Сербії. Захід повинен зрозуміти це, оскільки він залишає двері відкритими для російських загравань з сербами і з балканськими країнами в цілому.

З усього цього треба витягти корисні уроки. Росія стане продовжувати свою нинішню політику, поки у неї будуть такі можливості, однак вона розуміє, що Балкани міцно прив’язані до Європи. А це означає, що для Росії існують певні межі. Тим часом, у Сербії немає ніяких причин дивитись на Росію як на недружню країну; але Белград  повинен усвідомити, що рано чи пізно йому доведеться вирішувати, у чому полягають його довгострокові зовнішньополітичні пріоритети. Приймаючи таке рішення, сербське політичне керівництво повинно буде пояснити своїм громадянам, що хоча інтереси Сербії не завжди збігаються з західними, це не означає, що вони ідентичні російським інтересам.

Зі свого боку, Євросоюз і Сполучені Штати повинні зрозуміти, що тісні зв’язки між Росією і Сербією значною мірою є результатом того, що Захід не цінує у належній мірі Сербію і Балкани. Серби відчули це 9 липня 2018 року, коли балканські лідери приїхали до Лондона на зустріч, яку повинен був проводити британський міністр закордонних справ Борис Джонсон. Але зустріч скасували, оскільки Джонсон несподівано пішов у відставку. Західні дипломати повинні уникати такого явно зневажливого ставлення, і крім цього, їм треба зрозуміти, що між Москвою і Белград ом немає багатовікових угод, що сербсько-російські зв’язки розвивались поступово, коли збігались інтереси двох країн, і перетиналась їх культурна історія. Це просте розуміння стане початком нового підходу як з боку Сербії, так і з боку її західних партнерів у діалозі. Такий новий підхід допоможе стабілізувати та реінтегрувати головну країну на Балканах.

Вук Вуксановіч, The American Interest.

Facebook коментарі

Пов'язані статті

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *