Велике переселення українців: історична «карта» української діаспори

Виникнення діаспори – явище унікальне й неповторне в історії українського народу. Сьогодні саме поняття діаспора і все, що пов’язане з її діяльністю, настільки гармонійно увійшло в суспільне середовище українців, що сприймається, як щось звичайне, зрозуміле, невід’ємне від інших соціальних явищ. Звичайно, що саме діаспорне середовище не є однорідним. Різними є і причини виникнення його в той чи інший період історії країни. В той же час, діаспора у широкому розумінні є тим містком, який пов’язує етнічних українців по всьому світу з тими, хто залишається проживати у межах теперішньої України.

Суспільне сприйняття

Термін «діаспора» в нашій державі інколи трактується неоднозначно. В одних випадках під ним розуміють усіх без винятку українців, розсіяних по всьому світові. В інших — лише розпорошені їх частини, що не становлять якоїсь спільноти. Нарешті, діаспорою вважають усіх українців поза Україною, за винятком тих, які проживають у сусідніх державах на споконвічній етнічній території.

Неоднозначне тлумачення поняття «діаспора» призводить до розмаїття його визначень. На Заході, наприклад, найчастіше вдаються до поєднання етноніма та політоніма («українські канадці», «україноканадці») або етноніма і громадянства («українець Канади», «українець США»), а при визначенні діаспорної групи — до термінів «українська етнічна група», «українська імміграція», «канадські вихідці з України» тощо. Через таку різноплановість трактувань звичайне громадське середовище віддало перевагу універсальному терміну — «українська діаспора».

Найчастіше виникнення діаспори пов’язують з потужними міграційними явищами, які спостерігались під час воєн, революцій, соціальних катаклізмів, тиску, що виникали та відбувались на українській землі у різний період її історії. Здебільшого відлік значного за кількістю чоловік виїзду українців за кордон починають від Першої світової війни.

Проте мало кому відомо, що найдавнішою, або найпершою українською діаспорою є малознані в Україні бачванські руснаки, або русини-українці Бачки та Сриму. Їх 20-тисячна громада нині живе головним чином у Бачці, Сримі й Славонії – регіонах сучасних Сербії та Хорватії. Це нащадки переселенців із північно-східної Пряшівщини і Закарпаття, які в середині ХVIII ст., гнані злиднями та безземеллям, переселились на Балкани.

Історичні витоки міграції

В історії української еміграції простежуються два основних напрямки, кожен з яких має кілька хвиль. За напрямком її умовно поділяють на східну і західну.

Східна діаспора утворювалась шляхом переселення українців до внутрішніх губерній колишньої Російської імперії, пізніше – до республік колишнього СРСР. Поодинокі міграції зафіксовані ще у XVI ст., коли українські козаки разом із московитами освоювали простори Сибіру, Далекого Сходу, Камчатки та Чукотки. Масові ж переселення мають більш визначений час та ґрунтовніше мотивування.

До східної діаспори (за різними підрахунками вона сьогодні налічує до 10-12 млн. осіб), як правило, відносять українців Берестейщини, Курщини, Кубані, Придністров’я, які були історичною відрізаною часткою від колись цілісного етнічного масиву. Також «східняками» є і етнічні вкраплення в населення Прибалтики, Москви та Санкт-Петербургу, етнічні райони в Башкортостані, Закавказзі, Казахстані та Середній Азії, де у 20-ті роки утворилась так звана «Сіра Україна», і великий клин у Сибіру та на Далекому Сході, що дістав назву «Зеленої України».

До західної української діаспори відносять мешканців тих земель, які свого часу були відокремлені від суцільного українського етносу шляхом перекроювання кордонів держав у 18-19 століттях. Так, частина українців у результаті історичних процесів опинилась в Угорщині, Югославії, Австрії, Німеччині. Частина з них потім переселилась і утворила невеликі етнічні групи у Великобританії, Франції, Італії, Бельгії та інших європейських країнах, і суцільні райони та навіть провінції у Канаді, США, Аргентині, Австралії.

Кількісна характеристика західної діаспори виглядає нині таким чином. У США проживає близько 2 млн. осіб, половина з яких – у штаті Пенсильванія, до 20 % – у штатах Нью-Джерсі, Нью-Йорк, менше – в Мічигані, Огайо та Коннектикуті. Серед них спостерігається стійка тенденція до збереження національних цінностей, зокрема, мови.

У Канаді мешкає близько 1 млн. україноканадців, в основному у провінціях Манітоба, Саскачевань, Альберта, Онтаріо (2,3%), де створені національні громадські організації, школи, філії університетів. Українська діаспора в Канаді також зберігає національні традиції. Подібне спостерігається і в інших країнах, але у менш відчутних проявах: в Аргентині та Бразилії, де проживає приблизно по 300 тис. українців, у Парагваї (понад 10 тис.), Венесуелі (понад 4 тис.), Уругваї (10-15 тис.), Австрії (понад 5 тис.), Бельгії (4 тис.), Великобританії (понад 30 тис.), у Данії, Іспанії, Греції, Італії, Люксембурзі (приблизно по 1 тис. осіб).

 Гуртування навколо віри

Цікаво, що для різних міграційних хвиль українців у різних країнах моментом єднання теж були різні процеси та явища. Так, від початку емігранти на заході почали гуртуватись навколо Греко-католицької церкви, унаслідок чого було створено греко-католицькі єпископати у США й Канаді. Потреба згуртування серед заокеанської еміграції, як і приклади організованості чужомовного оточення, стимулювали українців до створення цілої мережі власних релігійних, братсько-допомогових, освітніх, господарських і громадянсько-політичних організацій у нових країнах поселення.

Так постали окремі національні спільноти української діаспори, які підтримували зв’язки з рідними землями та культурними центрами на батьківщині: звідти приходили книги, преса, приїздили священики, культурні діячі для праці серед поселенців. І також поширювались нові ідеї й рухи, що виникали в Україні. Емігранти за океаном під впливом рідних земель пройшли пришвидшений процес національного самоусвідомлення, а дечим навіть перевищили людей такого ж майнового стану, які залишились вдома.

Політична ідеологія свідомішої частини української діаспори була орієнтована на національне визволення і державну самостійність України. Щодо цього українська діаспора в США й Канаді особливо активізувалась під час Першої світової війни й українських визвольних змагань. Виняткову роль відіграла закарпатська еміграція в США, яка своїми заходами вирішально вплинула на приєднання в 1919 р. Закарпаття до Чехословацької республіки.

А от мотиви та бажання гуртуватись в українців, що мігрували всередині колишньої Російської Імперії, були зовсім інші. Цю міграцію називають винятково хліборобською – люди шукали нових вільних родючих земель для побудови вільного господарства. Тому після відміни кріпацтва українці потягнулись на Надволжя й Урал, а згодом до Західного Сибіру, Туркестану, Далекого Сходу – на так званий Зелений Клин.

Що характерно, на тих землях східні мігранти, на відміну від «західняків», не створювали якихось потужних громадських об’єднань. Почалась активна асиміляція української діаспори з російським оточенням. Тому в тих районах саме національна ідентичність діаспорян почала відновлюватись аж після розпаду Радянського Союзу.

Задля збереження ідентичності

Сьогодні за різними підрахунками поза межами України мешкає майже четверта частина населення нашої країни. Однак ні час, протягом якого вони живуть за кордоном, ні тисячокілометрова відстань, що розділяє їх з рідною землею, не є причиною для того, щоб не ідентифікувати себе українцями. Те, наскільки українці за кордоном переймаються проблемами України, видно із численних проектів, зініційованих ними. Це і освітні програми, і наукова діяльність, і допомога у вирішенні різноманітних фінансових проблем тощо.

Як стверджує директор Інституту дослідження української діаспори Національного університету «Острозька академія», кандидат історичних наук, доцент Алла Атаманенко, питання дослідження діаспори є актуальним сьогодні в Україні. «Для нашої держави дуже важливо досліджувати таке явище, як українці, що мешкають поза Україною, адже нам справді є чому в них повчитися. Наприклад, маючи чітко визначену українську ідентичність і національну свідомість, українці другої і третьої хвилі еміграції створювали українські недільні школи, пластові організації і намагалися виховувати своїх дітей в українському дусі. Українська діаспора зуміла зберегти ті традиції, які були притаманні саме українському суспільству — традиції жертовності. Мається на увазі, що усі створені українські організації, українські церкви за рубежем не функціонували за державні кошти, а за кошти, які виділялися самими ж українцями», – вважає Атаманенко.

І дійсно, прояви українських громад у діаспорах мають різні варіації, але головний аспект – вони створюються саме ініціативою громад, добровільно, на кошти самих діаспорян.

Так, наприклад, в США, в Чікаго, був створений «Український кіноклуб», де етнічною мовою демонструються стрічки про Україну, українців.

В Іспанії з 2007 року видається газета «Українець». Аналогічне видання під назвою «Українська газети в Італії» друкується на Апенінському півострові.

В Мельбурні (Австралія) при місцевому університеті створено фонд українознавчих студій.

В Казахстані, де знаходиться одна з найбільших діаспор на теренах колишнього СРСР, вже 15 років функціонує українська громадська організація «Оберіг».

З 2007 року регулярно проходять неформальні заходи у рамках так званих «Зустрічей українців Південної Америки», що об’єднують українські громади трьох країн – Бразилії, Аргентини та Парагваю.

У Східній Європі найбільшим організованим об’єднанням українців є організація «Українська ініціатива» у Чеській Республіці.

Крім цих, є ще чимало менших об’єднань та ініціатив у різних країнах, мета яких – збереження мови та національної ідентичності.

Facebook коментарі

Пов'язані статті

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *