Британський політик: чи означає Брекзит занепад Заходу?

Сер Малькольм Ріфкінд, відомий тим, що вимагав застосувати санкції проти друзів Володимира Путіна, розмірковує про майбутнє Європи та Британії – вже нічого не змінити.

Я пам’ятаю, як Генрі Кіссинджер виголошував промову у Лондоні наприкінці 1980-х років. Він почав її зі слів про те, що, коли Адама і Єву вигнали з Едемського саду, Адам звернувся до неї і сказав: «Розумієш, люба, ми живемо у перехідний період».

Це можна сказати про який завгодно період, але за будь-якими стандартами сучасний світ унікальний.

Моя власна країна, Великобританія, у травні наступного року покине Європейський Союз, членом якого вона була майже півстоліття. Що станеться у результаті, залишається не зрозумілим, але ми знаємо, що майбутнє буде відрізнятися від того, що було раніше.

Сполучені Штати переживають президентство Дональда Трампа та його унікальну майже за 250 років історії Америки адміністрацію.

Китай поклав край 30-річному періоду, протягом якого Сполучені Штати були єдиною наддержавою у світі. Якщо Китай кине виклик Америці у боротьбі за світове панування, це позначиться не тільки на цих двох державах, але й на всьому світі.

У Росії при Володимирові Путіну ми на свій страх та ризик спостерігали кінець глобального безсилля, з яким зіткнулась країна після розпаду Радянського Союзу. Можливо, Росія не стала наддержавою, якою був Радянський Союз, але ігнорувати її неможливо.

Чи є ці процеси розрізненими й випадковими? Чи, можливо, їх об’єднує щось спільне? Щоб краще це зрозуміти, ми повинні повернутись до 1989 року та до моменту падіння Берлінської стіни. Дивно, що це сталось рівно через двісті років після падіння у 1789 році Бастилії, яке потім вилилося у Французьку революцію.

Насправді, те, що відбулось в 1989 році й опісля того, було не однією подією, а трьома взаємопов’язаними історичними подіями, які мали безліч наслідків.

По-перше, це був кінець холодної війни, світового протистояння між Радянським Союзом та Сполученими Штатами, яке могло привести до третьої світової війни та ядерного голокосту. Сьогодні Росія агресивна, але Путін не прагне зайняти місце Сполучених Штатів як глобальної наддержави.

По-друге, це був кінець ідеологічного протистояння між комунізмом і капіталізмом. Комунізм обвалився, бо не міг забезпечити того рівня процвітання, який наближався хоча б до рівня середнього доходу у Європі та у Північній Америці.

Зазначалось, що комунізм може бути ефективним або в раю, де він не потрібний, або в пеклі, де він уже діє.

Сьогодні капіталізм і ринкова економіка застосовуються у всьому світі, нехай навіть у Народній республіці їх використовують «з китайськими особливостями».

Третім наслідком подій 1989 року став розпад останньої імперії Європи – Російської імперії. СРСР розпався на 15 окремих держав. Сьогодні Путін керує Росією, кордони якої були відсунуті назад, і їх тепер можна порівняти з межами петровської епохи у 1720-і роки.

Тому Путін, навіть не ставши ще президентом, відзначав, що розпад Радянського Союзу став найбільшою геополітичною катастрофою у його житті. Він відчував ностальгію не за радянським комунізм, а за Російською імперією.

Російська імперія була останньою імперією, що зруйнувалась, але це сталось через те, що вона відрізнялась від інших європейських імперій. Британія, Іспанія, Португалія, Франція, Голландія стали імперіями, які завойовували території в Азії, Африці та в обох Америках. Коли ці колонії та підлеглі держави відвоювали свою незалежність, їхній успіх зменшив престиж та владу пануючих у світі імперій.

Проте Британія, Франція та інші держави не відчували себе у більш уразливому становищі через те, що вони перестали контролювати частини Азії або Африки. Росія ж була в іншому становищі. У неї, як у держави XVII століття, було мало природних кордонів. Вона розширювала свою територію для зміцнення своєї безпеки, і, як і римляни, повинна була розширювати її, щоб захищати здійснені раніше завоювання.

Відзначали, що, якщо у Британії була імперія, то Росія сама була імперією. Наше теперішнє протистояння з Путіним пов’язане з його бажанням повернути частину втрачених земель та домінувати в тих місцях, які він не може повернути і вважає за краще називати їх ближнім зарубіжжям Росії.

У наслідок драматичних процесів, що відбулись після 1989 року, для Європи і для світу відбувся кінець ідеології, але не кінець історії. Реальність часто буває такою, що, коли одні двері зачиняються, інші влучають вам у обличчя! У наступні роки ми спостерігали розвиток популізму, націоналізму і нове покоління авторитарних лідерів.

На межі століть здавалось, що глобалізм, демократія та ліберальні цінності здобули перемогу. Але так само, як за Реформацією у XVI столітті розпочалась Контрреформація, сьогодні ми теж спостерігаємо реакцію у відповідь. Це не означає, що світ повертається до свого попереднього стану. Це може означати, що він просунувся на пару кроків уперед, а тепер робить крок назад.

Хоч би якими були плюси Брекзита, не можна заперечувати, що Великобританія повернеться на крок назад після виходу з Європейського союзу.

Багато хто задається питанням, чому в епоху, коли євроскептицизм поширений по всій Європі, Великобританія виходить зі складу Європейського союзу осібно.

На те є причина. Вона мало пов’язана з ізоляціонізмом, націоналізмом чи ностальгією за Британською імперією, зате цілком пов’язана з історичним досвідом країни та її острівним розташуванням.

XX століття було жахливим періодом для Європи. Вона стала не тільки колискою двох світових воєн. Майже всі країни континентальної Європи спостерігали, як в них порушується свобода, у деяких випадках це відбувалось протягом декількох поколінь. В Німеччині була нацистська тиранія, в Італії – фашисти Муссоліні; Іспанія, Португалія і Греція страждали від диктатури. Польща, Чехія та всі країни Центральної та Східної Європи опинились під радянським політичним та ідеологічним контролем майже на півстоліття. Франція, Бельгія та Нідерланди – а також частини Скандинавії – були завойовані й окуповані Гітлером під час Другої світової війни.

Європейський союз був створений не тільки для того, щоб народи Західної Європи більше ніколи не воювали один з одним. Він був створений також для того, щоб з’явилась нова Європа, яка вітає демократію й «верховенство закону». Багато європейців прийняли скорочення суверенітету своїх країн та розвиток наднаціональної структури, європейську валюту, припинення контролю над національними кордонами й інші аспекти європейської інтеграції. Вони погодились на ці зміни не тільки тому, що результат був бажаним, а й тому, що варто було заплатити будь-яку ціну за те, щоб вони ніколи більше не втрачали свободу й не керувались тиранічними режимами.

Ці ідеї британський народ поділяє, але вони не настільки важливі, як підстава для делегування Великобританією влади Брюсселю. Великобританії дуже пощастило. Це острівна держава, яку ніколи не завойовували і на територію якої ніколи не вторгалися з часів Вільгельма Завойовника у 1066 році, майже тисячу років тому. Її парламентська система і верховенство закону не порушувались з часів Олівера Кромвеля у XVII столітті.

У результаті не можна переконати британську громадськість (так само, як не можна переконати швейцарців), що поділ суверенітету у сфері внутрішніх проблем країни не є втратою самоврядування та звітності, якщо тільки не існує якихось більш важливих плюсів, які могли б сповна її компенсувати.

Сер Малькольм Ріфкінд, The National Interest

Facebook коментарі

Пов'язані статті

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *