Американське видання: Європі необхідно підтримати українську демократію

«Не дивлячись на атаки ззовні та корупцію всередині країни, українська демократія не слабшає – вона розвивається», – говориться в матеріалі американського видання Foreign Policy. Автор статті ставить українську демократію в приклад іншим країнам Європи й наголошує, що «стійкий прогрес України та її прагнення до демократії незаперечні». Після 1990 року жодна з держав Центральної Європи не змогла досягти таких успіхів, яких вдалося досягти Україні за п’ять років після Євромайдану. «І ці досягнення виглядають ще більш вражаючими, враховуючи часткову окупацію України російськими військовими у Криму», – пише автор.

У листопаді 2018 року Росії захопила три українських військових судна і відправила за грати їхні екіпажі. Це сталося в Азовському морі, яке згідно з договором між Росією та Україною відноситься до внутрішніх вод обох країн. Проте, градус міжнародного обурення у зв’язку з цим агресивним актом проти України – черговим актом за час п’ятирічної війни Росії проти цієї держави – дещо знизився через реакцію президента України Петра Порошенка. Наступного після захоплення суден дня Порошенко закликав ввести на всій території країни військовий стан, що, на думку багатьох експертів, у черговий раз продемонструвало, у якому жалюгідному стані перебуває українська демократія.

З точки зору багатьох оглядачів, заклик Порошенка не стільки був спрямований на зміцнення позицій збройних сил України, скільки став спробою використовувати тендітні українські інститути, щоб забезпечити собі переобрання на президентських виборах, призначених на 31 березня. Цей епізод був названий черговим підтвердженням загального переконання, що насправді Україна нічим не відрізняється і нічим не краща за авторитарну Росію, і що з цієї причини вона не заслуговує на уваги демократичного світу.

Однак набагато більш показовим, аніж заклик Порошенка, стало те, що відбулось потім. Український парламент відмовився схвалити введення воєнного стану по всій країні і погодився лише на більш м’яку версію пропозиції, згідно з якою військовий стан вводилося лише на 30 днів у деяких областях. Парламент також загнав Порошенка в кут, змусивши його публічно пообіцяти провести вибори, як це було раніше заплановано.

На Заході багато хто бачить в Україні слаборозвинену економіку країни, чиє бажання інтегруватися із Заходом (і в першу чергу з Євросоюзом) набагато випереджає реальність. Але така репутація України не відповідає дійсності. Україна – зовсім не недієздатна держава і не потьомкінська демократія. Це країна, яка, хоча й перебуває у стані війни, проте твердо вирішила скористатися плодами революції Майдану 2014 року й за сприятливих умов перетворитися в європейську країну зі стабільною економікою.

Проте стійкий прогрес України та її прагнення до демократії незаперечні. Лише за п’ять післяреволюційних років Україні вдалося досягти таких успіхів, яких не вдалося досягти жодній державі Центральної Європи за такий же проміжок часу після 1990 року. І ці досягнення виглядають ще більш вражаючими, враховуючи часткову окупацію України російськими військовими у Криму.

Україна досягла помітних результатів у її боротьбі з корупцією – найголовнішою проблемою країни і однією з основних причин протестів на Майдані у 2014 році. Ця глибоко укорінена проблема зберігається, проте українські реформатори невпинно борються з нею. Парламент прийняв новий закон і створив незалежні інститути для боротьби з корупцією: Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) і Вищий антикорупційний суд, який повинен почати роботу вже до весни. НАБУ і суд – це по суті паралельні структури, які займатимуться корупційними справами, обминаючи звичні судові канали. (Українська прокуратура сумно відома своєю корумпованістю та схильністю блокувати антикорупційні справи.) Під керівництвом Артема Ситника НАБУ вже розслідує 635 справ, 176 справ вже передано до суду, вже винесено 25 обвинувальних вироків. Велика риба все ще залишається на свободі, але Ситник переконаний, що український високий суд, чиї судді обираються й перевіряються незалежним чином, зможе впоратися з тією тупиковою ситуацією, у якій НАБУ опинилося всередині національної судової системи.

Український парламент також схвалив амбітні реформи у галузі охорони здоров’я, захисту навколишнього середовища та оподаткування, одночасно провівши чистку в державній газовій компанії, прикривши незаконні банківські схеми й створивши прозору електронну систему держзакупівель. Один український аналітичний центр підрахував, що тільки зміни в газовому секторі й податкова реформа допомогли державі заощадити $6 млрд – це 6% ВВП України.

Ці цілеспрямовані зусилля викликають ще більше захоплення, враховуючи, що Україна піддається безперервним нападкам з боку свого озброєного ядерними ракетами сусіда, який відправив своїх військових на схід України й продовжує вести пропагандистську війну, покликану виставити Україну недієздатною державою. Азовське море перетворилося у новий фронт, і Росія, найвірогідніше, не збирається на цьому зупинятися.

Одним з найбільш очікуваних аспектів українських реформ є те, що ними керують та їх визначають представники українського громадянського суспільства. Сотні груп активістів  справжніх – спадкоємців революції Майдану – скористалися тими політичними можливостями, які надала революція. Вони зосередилися на тому, щоб показати приклад власними діями й змусити політиків приймати нові закони. Саме такі громадські групи невпинно піклуються про ветеранів, відстоюють права людини, піднімають питання, пов’язані з правами жінок, переслідують військових злочинців та підтримують інші ідеї, які західні ліберали просувають у своїх країнах. Істотна частина сформованого після Майдану громадянського суспільства – це незалежні засоби масової інформації, які допомагають розкривати факти корупції на найвищому рівні.

Незважаючи на безліч перешкод, українська демократія довела свою життєздатність, хоча Порошенко, безсумнівно, волів би правити країною твердою рукою за підтримки олігархів. Він постійно стикається з опором парламенту, як то продемонстрував приклад з голосуванням щодо питання про введення воєнного стану, і перемога на березневих президентських виборах йому зовсім не гарантована. Результати президентських виборів і подальших виборів до парламенту непередбачувані. Можливо, знайомі всім імена Порошенка й ветерана політики Юлії Тимошенко – а також їхніх партії – злегка випереджають інших кандидатів, проте зараз розгортається запекла передвиборча боротьба, і 30% українців зізнаються у тому, що ще не визначились, кому віддадуть свої голоси.

Українські ультранаціоналісти – це потенційна загроза для української демократії, однак ця загроза відносно слабка: праворадикальна партія «Правий сектор», за даними опитувань, поки не набирає навіть 1%. Можливо, їхня присутність на вулицях все ще справляє страшне враження, однак вони чинять на українську політику набагато менший вплив, аніж їхні ідеологічні колеги у Західній Європі впливають на політику своїх країн.

Найцілеспрямованіші українські активісти не просто турбуються про майбутнє своєї країни, але намагаються зблизитися з тими міжнародними інститутами, яких також хвилює майбутнє України. Здебільшого українці розуміють, що їхній прогрес був би неможливий без допомоги Євросоюзу та Міжнародного валютного фонду, які підтримали Україну, незважаючи на коливання багатьох їхніх членів. Коли я нещодавно запитав членів «Центру протидії корупції» – однієї з провідних українських неурядових організацій, – хто став їхнім найнадійнішим політичним союзником у реалізації нового курсу України, активіст Віталій Шабунін відповів: «МВФ». Це пояснюється тим, що міжнародні кредитори надали саме стільки тиску, скільки було потрібно, щоб змусити Україну прийняти її найжорсткіші антикорупційні закони.

Стійкий прогрес – це саме та причина, через яку Євросоюз повинен і надалі підштовхувати цю країну до інтеграції з Європою. Перспектива підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом – тієї самої угоди, яку відмовився підписати колишній президент України Віктор Янукович, спровокувавши тим самим початок протестів Євромайдану – послужить поштовхом до проведення подальших демократичних реформ, обіцяючи натомість поглиблення політичних та економічних зв’язків. Українці вже користуються безвізовим режимом, щоб їздити до країн Євросоюзу, і в 2017 році обсяги торгівлі між ЄС та Україною зросли на 24%.

Проте Євросоюз поки що утримується від того, щоб пообіцяти Україні зробити її кандидатом на вступ до цього блоку, і коливається навіть у питаннях дипломатичної підтримки України. Без сумніву, це частково пояснюється побоюваннями бути втягнутим у конфлікт між Україною та Росією. Однак Заходу важливо пам’ятати, що атаки Росії проти України – це реакція на революцію Майдану і на демократизацію України. Якщо Європа відмовиться підтримати Україну, це буде означати, що вона відмовляється від своїх власних принципів. У цьому сенсі Європа вже залучена у російсько-український конфлікт, і вона не має права програвати, якщо сподівається у майбутньому припиняти прагнення Путіна до експансії.

У 2014 і 2015 роках українці відкинули авторитарну пострадянську політичну систему, яка й досі зберігається в Росії, Білорусії та інших країнах – навіть у деяких країнах Євросоюзу. Оскільки в українців вистачає мужності наполягати на ліберальних цінностях перед обличчям російської агресії та внутрішніх проблем. Захід повинен довести, що він гідний цього, і визнати, що Україна є його невід’ємною частиною.

Пол Хокенос, Foreign Policy

Facebook коментарі

Пов'язані статті

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *